– Богдане, ви нещодавно перейшли до луганської Зорі. Як вам надійшла пропозиція?
– Якщо чесно, то все було важко. Тому що півроку шукав команду і не зумів знайти. У підсумку просидів ще півроку без клубу. Була пропозиція від рівненського Вереса, але я особливо не розглядав, бо хотів бути ближче до дому, у Києві або недалеко від нього. Тому що діти ходять у школу, сім’я тут.

Так вийшло, що мені запропонували перейти до Зорі. Я приїхав у розташування команди, потренувався п’ять днів і підписав контракт. З головним тренером Патріком ван Леувеном я знайомий давно, знаю його ще з того часу, як мені було 14 років. Він якраз прийшов до Академії Шахтаря, а я тоді був там.

– Як вас прийняли у новій команді? Кого з гравців вже знали особисто до переходу?
– Прийняли дуже добре, колектив хороший. Знав особисто кілька людей: Чурка, Мишньова, Імерекова, Данченка.

– Зоря є одним із лідерів цього сезону. Який секрет її успіху?
– У нас дуже хороші тренування, команда добре займається, тренувальний процес інтенсивний.

– Також ходили чутки про те, що ви можете перейти в Чорноморець. Наскільки це правда?
– Так, був такий момент. Взимку, 29 грудня, я навіть підписав контракт із Чорноморцем. А 3-го січня я пішов грати у футбол з друзями 5 на 5 і отримав травму, порвав бокову зв’язку, тож одесити зі мною розірвали контракт. У підсумку я вилікувався, вони мені зателефонували і хотіли бачити в команді, але по умовах ми не зійшлися.

– Богдан Бутко у майбутньому: головний тренер чи спортивний директор?
– Напевно, мені більше підходить роль спортивного директора. Життя – непередбачувана річ і може статися різне. Зараз забігати наперед не можна, адже в нашій країні війна. На сьогоднішній день я хочу ще грати у футбол, бо мені дозволяє здоров’я.

– Селище під Києвом Мощун, де ви проживаєте, пережило страшні події навесні. Ви під час цих подій знаходились там?
– Так, я знаходився дев’ять днів у Мощуні після того, як розпочалася повномасштабна війна. Все відбувалося на моїх очах і коли вже прилетіло біля мого будинку, то ми сіли в машину та поїхали. Саме село пережило окупацію двічі. Спочатку зайшли, потім вийшли, згодом знову захопили і покинули. Ми встигли евакуюватися з Мощуна, виїжджали вже одними з останніх, тому в селі мало людей залишалося.

– Де ви знаходилися 24 лютого?
– Я був 24-го числа у Харкові, у мене з моїм партнером там є дитяча футбольна школа Шахтар, ми її відкривали якраз перед війною. Я поїхав туди у справах ? і цієї ж ночі розпочалася війна. Повертався додому відразу ж.

– Як відбувалася ваша евакуація?
– Зі мною жили четверо людей, ми взяли сусідів до себе, тому що їм було страшно жити у своєму будинку. Їхали всі разом, та ще двох охоронців зі свого селища я вивозив. Виїжджали машиною, багато речей було, але змогли нормально виїхати.

– Ви брали участь у гуманітарній допомозі селищу Мощун. Розкажіть про це детальніше.
– Так, ми стабільно допомагаємо людям у селі. З друзями організовували допомогу і зараз продовжуємо це робити. Адже багатьом людям треба різні речі. Незабаром вже зима, тому треба теплі речі, ковдри, подушки тощо.

– Що зараз із цим селищем?
– Люди повертаються, життя налагоджується, у когось залишився дах над головою, у когось ? ні. Чимало людям допомагають волонтери. Життя повернулося.

– Мощун сильно постраждав?
– Так, 90% будівель постраждали. Вони не всі зруйновані, але чимало домівок по-різному отримали пошкодження. Мій будинок також у тому числі. У мене вилетіло вісім вікон, паркан, гараж, двері.

– Після 13 років перебування у структурі Шахтаря, ви залишили команду минулого року. Чому вирішили так зробити?
– Це не від мене залежало. Мене почали посувати, не давали грати. Тож я поїхав у Польщу до Леха, а після того ? у Туреччину. Це була не моя ініціатива поїхати з Шахтаря. Когось іншого, я здогадуюся, хто це міг зробити, але прізвище говорити не буду, багато людей зрозуміє, хто це.

– Тримаєте образу на Шахтар?
– Ні, в жодному разі. Цей клуб мені багато що дав. Та все-таки я пограв трошки за Шахтар і можу лише подякувати донецькому клубу.

– Що вам найбільше подобалося у Шахтарі?
– Все, в принципі. Якщо команда постійно грає у Лізі чемпіонів, то це серйозний рівень.

– Чи були якісь речі, які вам були не до вподоби у Шахтарі?
– Важко сказати. Це хіба вже тренувальний процес або побутовий. Я думаю, що в кожній команді є щось позитивне і негативне. У таких великих клубах, як Шахтар, більше позитиву все-таки.

– Назвіть найприємнішого та найнеприємнішого легіонера, яких ви застали у Шахтарі?
– Марлос – дуже хороша людина та футболіст. А найменш приємний ? навіть не знаю. Якогось негативного такого не було. Хіба у деяких моментах щось було, але я зараз не пригадаю.

– Хто у Шахтарі був прикладом справжнього професіоналізму?
– Напевно, Тарас Степаненко. Людина робить все для футболу, намагається вдосконалюватися, навчається. За межами поля та безпосередньо на полі.

– З яким тренером вам було найкомфортніше працювати?
– А я, виходить, що лише з Паулу Фонсекою тренувався, хіба ще з Мірчою Луческу був на зборах. При Фонсеці я грав якраз за Шахтар. Згодом був Луїш Каштру. Якраз при ньому мене забрали ? я вже з ним не грав. Сказати щось погане про Каштру не можу, адже, можливо, це була не його ініціатива, щоб я не грав за команду. У мене з кожним тренером були хороші стосунки ? і з мого боку, і з їхнього. Тут більше інше зіграло роль. Або якісь гроші, або треба було ставити бразильців. Точно сказати не можу.

– У кого з гравців була найдорожча машина?
– У Марлоса, в нього був Benttley.

– Що можете сказати про теперішній Шахтар?
– Зараз важко Шахтарю: багато футболістів пішло, є нові наші хлопці, немає бразильців. У перших матчах грали не дуже, але зараз вже набирають хід. Я бачу, що у молодих гравців потенціал дуже великий. Ліга чемпіонів це підтверджує.

– Шахтар з початку 2000-х розпочав робити ставку на легіонерів і з кожним роком їх ставало більше. Колись це було круто і Шахтар розривав на євроарені. Зараз залишилось лише кілька легіонерів. Скільки часу треба Шахтарю, щоб звикнути по суті до нової стратегії клубу? 
– Я вважаю, що їм треба два роки. Потрібно, щоб утворився новий кістяк команди із українців. Якщо вони всі будуть рости та прогресувати, то вони будуть вже за собою тягнути решта гравців.

– Які шанси у «гірників» у групі Ліги чемпіонів?
– Після двох стартових матчів доволі великі. Спочатку всі казали, що буде добре, якщо з третього місця вийдуть у Лігу Європи. Тепер у донеччан є всі шанси на те, щоб вийти з групи Ліги чемпіонів. Мають виходити у плей-офф. Тим паче, що знову грають з мадридським Реалом ? і Шахтар вже знає, як у них вигравати. Тому немає нічого неможливого.

– Як думаєте, чи варто Руслану Малиновському залишатися в Аталанті?
– Важке питання. Це треба дивитися, що відбувається всередині команди. Які у нього стосунки з головним тренером. Ми бачимо, що він забиває чимало, виходив у старті. Йому піде на користь, якщо він буде грати. Якщо не буде, то, звичайно, краще кудись перейти. Бо все-таки вже вік не молодий і сидіти на заміні не дуже хочеться. Кожному гравцю треба ігрова практика. Якщо він хоче грати у футбол, а йому там не будуть цього давати, то краще йти з Аталанти.

– Останнім вашим клубом був турецький Ерзурумспор. Як вам було грати у Туреччині?
– Чесно кажучи, це гіркий досвід для мене. Коли я вже поїхав із Туреччини, то сів і все проаналізував. Таке відчуття, що я потрапив на років 10 назад у футбол. Тренування практично ніякі, поля погані, місто теж погане. Люди навіть англійською не говорили. Рівень футболу не дуже хороший.

Я в Туреччині не грав практично, за два місяці три тренери змінилося. Також не платили гроші. Я вже виграв суди, але навіть зараз ще досі не віддали нічого. У мене був контракт на п'ять місяців: дали лише одну зарплату, а чотири ще винні. Точної суми не можу сказати, бо це конфіденційна інформація.

Керівництво Ерзурумспора зараз виходило на мене, хотіли повернути суму, але там навіть 70% не було від того, що вони винні.

– Що найбільше вразило у Туреччині?
– Туреччина – красива країна, але вийшло так, що в тому місті, де я грав, не дуже комфортне містечко. Воно розвивається тільки за рахунок гірськолижного туризму. Практично всі гравці жили на базі, тому що квартири неможливо було знайти. Не було ні телевізорів, ні дивану, ні шаф.

– Перед турецьким етапом у вашій кар’єрі був польський Лех. Який чемпіонат сильніший: польський чи турецький?
– Важке питання, адже це два різні чемпіонати. У Туреччині великі гроші та багато іноземців. Але я би не сказав, що вони всі хорошого рівня. Однак всі заробляють великі суми. Комусь платять, комусь ні. У кожному клубі по-різному. У Польщі все стабільно: є стеля зарплат, їдуть хороші легіонери, та й команди грають стабільно. У Туреччини ніби непоганий чемпіонат, але у єврокубках завжди грають погано.

– До війни побутувала думка, що поляки дуже складні люди та не дуже добре колись ставились до українців, це правда?
– Я не зустрічав такого. Усі ставилися добре. Тому все було нормально. Можливо, в когось були погані історії, але в мене ні.

– У 2015 році ви перейшли у російський Амкар. Багато хейту тоді зловили від українців?
– Так, було дуже багато поганої інформації про мене. Я, в принципі, сам зрозумів, що я неправильно вибір зробив. На той момент клубу не було, вийшло так, що я перейшов у Амкар і після нього заграв у Шахтарі. Якби я зараз повернув час назад, то не поїхав би грати в Росію.

– Чи писали вам якісь погрози?
– Конкретних погроз не було, в принципі, такі загальні, як всім пишуть. Самі розумієте, якщо людина йде грати у футбол в країну-агресор, а зараз взагалі наш ворог, то зрозуміло, що буде негатив.

– Зараз ви усвідомлюєте, що це була помилка, той перехід?
– Це була моя помилка. У світі мільйон клубів і можна було піти в інше місце. Я зробив помилку в 2015 році.

– У Росії завжди платили багато, особливо легіонерам. В Амкарі у вас була хороша зарплата?
– Ні, в нас були одні з найменших зарплат. Я йшов туди не через гроші. У мене не було клубу, я сидів три чи чотири місяці без команди та перейшов у Амкар суто через ігрову практику.

– Чи могли ви подумати, що країна, у якій ви грали у футбол, оголосить повномасштабну війну Україні?
– Ніколи не міг подумати про це. Вважаю, що багато людей не могло подумати, що в нашій країні розпочнеться повномасштабна війна та буде таке горе.

– Що думаєте про українських спортсменів, які залишились у Росії після початку повномасштабної війни?
– Це неадекватні люди, не знаю, як їх назвати. Якщо людина вже зараз не розуміє, що відбувається в Україні, то про, що можна з ним розмовляти.

– Чи відчуваєте ви якусь злість та агресію до росіян?
– Звичайно. Я завжди буду це говорити. Я народився в Україні та я би ніколи не повірив, що держава, яка знаходиться поруч з нами, буде воювати з Україною. Це ганьба Росії, це буде в історії всього світу та вони будуть ворогами для кожної країни.

– Як думаєте, є хороші росіяни, чи це міф?
– Люди різні. Клеймо не повісиш на лоб кожному і не будеш контролювати його. Я думаю, що є адекватні росіяни, але вони відразу виїхали з країни після 24 лютого. Є багато прикладів: артисти, співаки, які відразу сказали, що вони проти війни.

– Чи є у вас знайомі в Росії і якщо є, то що вони кажуть про війну в Україні?
– Я вже ні з ким не спілкуюся. Якщо були якісь знайомі, то після того, як розпочалася війна, то номери видалив і більше ні з ким не спілкуюся.

– Якою має бути перемога України у цій війні?
– Ми маємо перемогти та поставити Росію на місце. Звичайно, що ми маємо повернути Донбас і Крим, і всі окуповані території. Це наша територія і на неї зазіхати не можна. Потрібно до кінця їх добивати.