– Рік тому ви давали інтерв'ю, в якому говорили про футбол. Сьогодні це здається майже марним.
– Футбол – це частина життя кожного, яке іноді можна відкласти убік. Футбол уже дуже допоміг людям під час пандемії. Він дає надію жити далі, дає ентузіазм та мотивацію. У гравців є прагнення брати участь у матчах своєї команди.

– Це прагнення ми могли спостерігати під час кваліфікації на ЧС-2022, коли Україна грала проти Шотландії та Уельсу.
– Українці люблять футбол та свою збірну. На 90 хвилин вони забули про те, що відбувається на їхній батьківщині та підтримали свою команду.

– Це є причиною того, що ви також берете участь у «матчах за мир»?
– Я поїхав із Києва разом із гравцями, щоб мати можливість допомагати збоку. Я також дав зрозуміти людям, що футболісти – це не солдати. Вони можуть допомогти нам, виконуючи свою роботу. Роботу футболістів.

– Завдяки цьому ви прямо намагаєтесь підтримати Україну?
– Ми граємо благодійні матчі, щоб зібрати гроші та відправити їх до України через різні фонди. Ми не граємо лише заради вболівальників. Протягом 90 хвилин ігрового часу слід привернути увагу до того, що відбувається. Це можуть зробити охочі протестувати проти війни.

– Чому б вам не зіграти проти великих клубів, щоби привернути ще більше уваги?
– На даний момент, за винятком «Борусії» Дортмунд, нам допомагають лише клуби зі східних країн. Намагаємось подати сигнал усьому світу. З іншого боку, Швейцарія завжди нам допомагала.

– Люди втратили інтерес до війни в Україні?
– Коли розпочався конфлікт, усі хотіли допомогти. Але минув час, і це стало рутиною. Люди почали забувати. Тоді як інші вмирають і голодують. Разом зі своєю командою намагаюся нагадувати, що це ще не кінець. У Європі триває страшна війна.

– У вас є цілі зі спортивної точки зору?
– Ми намагаємось підготуватися до кваліфікації Ліги чемпіонів. 20 липня ми зіграємо у Польщі, а за тиждень вирушимо до Туреччини.

– Ваша команда не грала в офіційних матчах із грудня 2021 року. Наскільки важко буде підготуватися до матчів із «Фенербахче»?
– З того часу ми провели 21 спаринг. 18 із них ми виграли, а ще тричі зіграли внічию. Намагаюся робити все, щоби серед гравців зберігалася конкуренція.

– Кілька днів ви повернулися до Києва, щоб розпочати підготовку до нового сезону. Як вас прийняли люди?
– Моя мета полягала в тому, щоб показати, що життя може тривати навіть за таких умов. Я гуляв містом, люди зупиняли мене, щоб подякувати за те, що я повернувся до Києва. Ті, що залишилися тут, почуваються покинутими.

– Що було найважчим для вас та вашої команди з початку війни?
– Насамперед було необхідно забезпечити безпеку гравців. Почуття, яке ми відчуваємо найбільше – це страх. Треба було його позбутися. Єдиним вірним було продовжувати грати у футбол.

– Чемпіонат України може стартувати у серпні?
– На мою думку, дуже важливо зіграти чемпіонат в Україні, навіть якщо нам доведеться грати на менш небезпечних дільницях. Потрібно показати всім, що життя продовжується. Сподіваюся, що після останнього матчу з «Евертоном» ми зможемо повернутися в Україну.

– Війна в Україні – не єдине насильство, з яким ви стикалися у своїй кар'єрі. Ви були тренером у Бухаресті, коли впав режим Чаушеску.
– Так, а 2014 року я був у Донецьку, коли повстали російські сепаратисти. У мене там багато залишилося, але я ніколи не здавався.

– Що вам запам'яталося за Чаушеску?
– Була проблема, оскільки історичні клуби могли зникнути. Але спорт – це історія та традиції. Зрештою, я продовжив тренувати «Динамо» Бухарест.

– Тоді чемпіонат переривався?
– Була зимова перерва. Ми вирушили до Франції, щоб захистити гравців. Нависла загроза громадянської війни. Ми поїхали до Метца і зіграли 3-4 матчі, а потім повернулися додому для підготовки до другої частини сезону.

– Ви тоді виграли чемпіонат та Кубок Румунії. Це було важливе для клубу?
– Це було дуже важливо. Нашим головним суперником був «Стяуа» – команда родини Чаушеску. Перемогти їх було непросто, але ми показали, що маємо гарну команду.

– У 2014 році ви тренували «Шахтар», коли з'явилися російські сепаратисти.
– Тоді ми з командою поїхали до Києва, я два роки прожив у готелі. Ми грали у Львові, Харкові, Одесі. Було дуже тяжко, у нас не було свого стадіону. Ми двічі програвали чемпіонат, але виграли Кубок. Потім усе вляглося. «Шахтар» зміг грати там же, де і «Динамо» – у Києві.

– За всю кар'єру ви пережили багато конфліктів.
– Так, я пройшов через все це.

– Але ви виглядаєте дуже спокійним.
– Тому що я більше нічому не дивуюсь у житті. Я пристосовуюсь до всіх ситуацій, намагаюся зберігати спокій. Я завжди знаходив рішення залишатися на своєму рівні.