– Олександре В’ячеславовичу, де вас застала ця страшна війна?
– На початку лютого моя сім’я перехворіла на Ковід, і ми вирішили поїхати на мою малу батьківщину – в Хмельницьку область. В цей час була річниця від дня смерті моєї мами, тому ми затримались там десь на п’ять днів. В ніч з 23-го на 24 лютого ми були саме на Хмельниччині…

Відразу повертатися додому було вже складно та небезпечно. Зовсім недалеко від нашого будинку, що в Нових Петрівцях, проходила лінія фронту. І там було справжнє пекло.

– Робота ваших підприємств не зупинилася?
– Деякі були зупинені, але ми їх потроху реанімуємо.

Деякі не припиняли свою діяльність, в тому числі і в Охтирці – в зоні максимальної небезпеки. Під вогнем, під обстрілами завод цього міста відправляв воду в ЗСУ, в територіальну оборону, в місцеву лікарню, де в підвалі оперував навіть мер міста, лікар Павло Кузьменко.

Звісно, всі наші підприємства, всі працівники максимально мобілізувалися для допомоги країні та людям. Ми достроково сплатили всі податки, незважаючи на те, що, на жаль, є збитковими. Була, а десь є і сьогодні, заборона на реалізацію нашого основного продукту – пива. Але безалкогольні напої, особливо воду, ми, звичайно, виробляли і відправляли туди, де це було необхідно.

Днями, до речі, напроти нашого київського заводу відбувся благодійний матч за участю зірок «Динамо» та «Оболоні». У ньому брав участь Олександр Алієв, який звертався до моїх заступників по допомогу для ТрО. Допомога, до речі, є різна – ми також віддавали свій транспорт, мішки для піску тощо.

Багато наших людей мобілізовано, багато вступили до лав територіальної оборони. Словом, ми, як і всі в Україні, намагаємося боротися з ворогом. Хоча для деяких людей, дуже важливих для функціонування виробництва, звернулися з проханням надати броню від мобілізації. 

– Ваш стадіон, сподіваюсь, залишився не ушкодженим?
– Так, «Оболонь-Арена», слава Богу, стоїть. Там, у підземному паркінгу, було обладнано бомбосховище, і багато людей там переховувалися. В кафе на стадіоні весь час годують тих, хто цього потребує.

– А як ваша тренувальна база в Бучі?
– На жаль, там ці варвари теж побували. Заїхали танком на територію, знищивши металевий паркан, пограбували роздягальні. На місці паркування автобусу знайдено снаряд, який, здається, не розірвався. Поля візуально не пошкодженні, але детально оглянути їх поки що не вдалося. Там можуть бути міни, розтяжки, треба почекати висновки інженерної служби.

– Вашу команду війна застала на зборах у Туреччині?
– Так. До 6 березня вона була там. Після цього частина гравців на чолі з головним тренером залишилися в Туреччині, деякі футболісти поїхали виступати до клубів Польщі та Хорватії, а хтось повернувся до України.

– Деякі ваші колеги, президенти ФК, досить жорстко відреагували на небажання гравців і тренерів повертатися на батьківщину. Як ви до цього ставитеся?
– Спокійно. Не всі футболісти можуть воювати. Я знаю багатьох людей з фронтовим досвідом на Донбасі, які дуже довго чекали своєї черги, а також амуніцію та зброю. Дуже не хочеться, щоб до цього дійшла справа, але не всі спортсмени поки що там, вважаю, потрібні. Хто вміє, у кого був досвід, у кого з’явилося таке бажання, той вже пішов.

– Під час війни говорити про майбутнє футболу доречно?
– Складно. Стоїть питання виживання людей, країни та її економіки. Наприклад, ми маємо експорт своїх товарів у 70 держав світу зі всіх континентів. Але українські порти заблоковані і невідомо, коли розблокуються. Логістика транспорту, імпорт сировини – це велика проблема.

Втім, ми маємо терпіти, підтримувати ЗСУ та вірити в нашу перемогу. Так воно і буде, адже ми на своїй землі і нікому її не здамо.