То ж і я не обмежуватиму себе щодо викладення думок, які накопичилися під акомпанемент вибухів за вікном, потік гарячих новин і роздумів про вічне. Захотілося написати, аж руки зачесалися!

Привід – суто профільний, звільнення світового спорту й, зокрема, футболу, від рашистської чуми. Не схильний дискутувати на тему: спортсмени, мовляв, чим завинили? Ці атлети – давно вже не посланці миру, а підступні солдати смертоносної пропаганди, агенти кремля. Що, зрештою, цивілізація й визнала, заради очищення повітря та забезпечення власного майбутнього. Перетворивши безпощадний їхній спорт – на безглуздий.

...Відколи почав вважати себе свідомою людиною, відчував активну неприязнь до московитського футболу (хокею, баскетболу, тенісу тощо). Можливо, підґрунтям стала одвічна суперечка на радянському футбольному «полі» між київським «Динамо» та московським «Спартаком». Деякі перемоги киян на міжнародній арені не тішили так, як, скажімо, приготування бременським «Вердером» біфштексу з червоно-білого м’яса.

А, можливо, це почуття зростало десь на рівні підсвідомості – як послання від пращурів чи такий собі передвісник нинішніх подій.

Або одне накладалося на друге, підживлюючись непримиренним протистоянням українських футбольних ідей із всесильним «центром».

На уламках Союзу «центр» у підсумку залишився в ролі лузера-безштанька. А «нова» росія почала свою правонаступницьку гру з того, що «анексувала» цілу команду українських «зірок». Із юраном, канчельскісом, онопком, цимбаларем, тернавським, никифоровим та іншими зрадниками вони знайшли одне одного. Відібравши в нашого футболу принаймні один відбірний цикл до великих змагань. Тож на ЧС-1994 я палко радів перемогам бразильців і шведів над ерзац-національною збірною з двоголовою куркою на емблемі.

Видавати чуже за своє – то завжди була російська стратегія й тактика. Це стосувалося не лише найманців, але й – історії. Єврокубкові трофеї київського та тбіліського «Динамо», рекорди Блохіна й Протасова, «Золоті м’ячі» першого з Олегів і його одноклубника Бєланова – все зараховувалося до здобутків саме російського футболу. Власне, свого часу й збірну СРСР за рубежем часто-густо позначали як «russia». Згодом із цією хибною тотожністю погодилися в ФІФА та УЄФА.

ПО ТЕМІ
О Майдане в Куябе, адских чипах и бендеровских дьяволах
О Борще с душком, писающих мальчиках и папуасах из «Газпрома»
Об Исламе и рекламе, гиперболоиде Акинфеева и нацистском Франкенштейне

Ідеологічні мантри підкріплювалися щедрими «чайовими». Той-таки «Газпром» під видом спонсорства прагнув привласнити цілі клуби, цілі турніри вищого рівня. Свого часу, на екскурсії Бєлградом у складі делегації київського «Динамо», перетнувши поріг собора Святого Савви, я побачив під склепінням велику розтяжку з рекламою «Газпром-Нафти». Воїстину, «о, святая мать углеводородица!» Про такі активи, як «Шальке», «Црвена Звєзда» чи Ліга чемпіонів – годі й казати.

«Газпром» висувався в гаранти отого «спільного» чи «об’єднаного» чемпіонату, під який його ідеологи намагалися вибити в УЄФА єврокубкову квоту. Футбольна недореволюція передувала подіям 2014 року, із аннексією Криму та частини Донбасу. Як стало зрозуміло згодом, міждержавна першість мала стати одним із соціально-культурних аргументів для майбутнього аншлюсу, котрий тоді загруз у межах Луганди й Домбабве.

А пригадуєте, незадовго до сьогоднішньої війни активізувалися розмови щодо необхідності перестати розводити українські та фашистські команди в футбольних турнірах. Ба більше – про організацію якихось товариських матчів. На жаль, тиражували ці теревені не тільки за порєбріком, але й деякі мої тутешні колеги, що зараз обісрано мовчать із приводу вторгнення путлерівської орди.

Зойки відсторонених щодо несправедливості вердикту ФІФА та УЄФА, а з ними – й решти провідних організацій світового спорту наразі не дратують, а – смішать. Смішать заклики й погрози порєшать усе по закону, десь у суді Лозанни, смішить блеяння манкуртів на кшталт бишовця та канчельскіса. Смішить тимощук. І смішить дзюба, котрий святкує голи військовим привітанням – прикладанням до порожньої голови тієї самої руки, якою мастурбував у прямому етері.

Країна-агресор, країна-терорист, країна-вигнанець, і ви, її безславні виродки: шлях вам – у забуття й небуття, слідом за вашим воєнним судном (у медико-санітарному його значенні, з відповідним наповненням).

Хочеться вірити, з рішенням про повернення рашистів до спортивної спільноти світ не поспішатиме, як і з іншими санкціями. Й Україна в цьому процесі матиме право вето, оплачене життями своїх найкращих синів і дочок, зруйнованими містами та людськими долями.

А до того вєлікая расєя разом із посіпаками-лукашистами нехай мастурбують у своїй союзно-державній резервації на власний об’єднаний чемпіонат, а з ним – на ботоксного шизофреніка з його «непереможною» армією, на скрєпи та на весь руській мір.   

Є ще один варіант: у кращому випадку – попроситися в турнір невизнаних Міжнародною футбольною федерацією країн. Там, де Північний Кіпр і Південна Осетія, Уйгурстан і Західне Папуа, Занзибар і Сомаліленд, команди австралійських аборигенів і європейських ромів.

Утім, ромам із терористами футболити вже нецікаво – в них є відвойований у загарбників танк! Маю достовірну інформацію, що браття-цигани вже мчать броньованою машиною на Алтай, до бункеру плішивого фюрера, за мільйоном, обіцяним за голову воєнного злочинця!

СЛАВА УКРАЇНІ! СЛАВА ЗСУ! УКРАЇНА НЕОДМІННО ПЕРЕМОЖЕ!!!