Уродженець Дніпропетровщини Олександр Ситник виступав у трьох головних командах Донецька. У Шахтар потрапив у 13-річному віці, пройшов усі можливі щаблі клубної ієрархії, та пробитися у зірковий основний склад команди Мірчі Луческу не зумів. Зате згодом надолужив втрачене у Металургу в часи Дардена та Костова, заставши засилля легіонерів. А наприкінці кар’єри пройшов чималу дорогу з Олімпіком і став свідком зародження симпатичної команди Санжара.

Ситник доволі рано завершив активні виступи і розпочав тренерську діяльність у Краматорську. Там він і оселився – на Донбасі, що став для нього рідним. Коли слідом за Донецьком «асвабадітєлі» прийшли знищувати й інші міста Донеччини та України, Ситник без роздумів став на захист Батьківщини. «А хто, якщо не я?» – лаконічно та вичерпно пояснює своє рішення 36-річний екс-футболіст, який зараз перебуває неподалік Слов’янська.

– У перші дні я не розумів, що відбувається. Бігаєш з окопу в окоп, ховаєшся… Зараз вже звик. Точніше, звикнути до цього нереально, проте розумію, що над головою літає і будь-якої миті може прилетіти. Боязні немає, є переживання.

– Ви не з чужих слів знаєте, що відбувалося на Донбасі у 2014-му. Вам було достатньо того російського вторгнення, щоб зрозуміти, з ким має справу Україна?
– Я не відчув всієї трагічності, оскільки разом з Олімпіком виїхав з Донецька. Однак я розумів, хто туди прийшов. З 2014-го у Донецьк поїхати не можу, адже його окупували. Зрештою, бажання таке навіть не виникало – зараз там жахливе життя. Я б не зміг у Донецьку мешкати.

– З початком повномасштабної війни ви могли поїхати подалі від гарячих точок.
– А хто, якщо не я? Один поїде, другий… Хто тоді захищатиме землю? Кожен діє так, як вважає за потрібне. Переконаний, що це правильне рішення, тому я тут.

– Донбас – особливе для вас місце?
– Тут я виріс як футболіст, тут створив сім'ю, тут з'явилися на світ мої діти. Я народився у Новомосковську на Дніпропетровщині, та Донеччина – також рідна для мене земля.

– Останні роки ви провели у Краматорську?
– Так, переїхав туди після окупації Донецька. Тренував дітей. Однак 24 лютого все змінилося. О 4-й ранку прокинувся від вибуху та телефонного дзвінка «Розпочалася війна».

– Не повірили?
– Думав, жартують. Проте коли прилетіло вдруге, то зрозумів, що це правда. Зметикував, що слід відправити у безпеку дружину та дітей. Сам для себе вирішив, що нікуди не поїду, що б не трапилося. До нас лізуть, хочуть забрати нашу землю. Люди, які не вміють стріляти, взяли до рук автомат. Я вирішив, що маю бути серед них. Часу на роздуми та навчання – обмаль. Все понеслося, закрутилося… Так вчинили багато людей – ми просто не всіх знаємо.

– Ваші побратими – це військовослужбовці не лише з Донбасу?
– Тут пацани з усієї України: західної та центральної. Більше того, навіть хлопці з окупованих місць є. У них відібрали домівку, люди залишилися без нічого. У когось там батьки, дівчата… Дзвонять їм, хвилюються, переживають. Утім наш бойовий дух на високому рівні. Всі розуміють, чому вони тут. На нас напали. Росіяни хочуть забрати наше майно. Знищують будинки, вбивають дітей, бабусь, дідусів. Всі розуміють, що відбувається. Хлопці тут одне за одного – атмосфера схожа на ту, яка панувала у футбольних командах.

– Одна з найстрашніших подій цієї війни – загибель десятків людей після вибуху на краматорському вокзалі. Росіяни запускають сюди ракети, а потім вигадують безглузді історії з виправданнями.
– Я дивлюся російські новини і чую: «Україна обстрілює свої міста». Як у це можна вірити? Як таке може бути? Українець може вистрелити у свій Краматорськ? Насправді вони обстрілюють нас. Жорстко обстрілюють. Тут жерсть… Я не знаю, як їх називати. Мерзота. А як по-іншому? Солдати, які йдуть на нашу землю, усе прекрасно бачать і розуміють. Потім потрапляють у полон і скаржаться: «Ми не знали, нас закинули сюди». Це брехня – усі все знають.

– Жалюгідна російська тактика вас не дивує?
– Скажу з футбольного досвіду – скільки б не грав на зборах проти російських клубів, завжди складалося враження, що це одні з найбільш неприємних людей, з якими доводилося перетинатися на полі. І вони це знову доводять. Тамтешні футболісти-професіонали навіть нічого сказати не можуть на підтримку України. Це ганебно. Правильно, що їх не допускають до змагань, вони на це заслуговують.

– Ваші побратими знають, що поруч з ними футболіст, в активі якого понад 50 матчів у елітному дивізіоні?
– Половина хлопців точно не знає. Дехто футболом взагалі не цікавиться, я й не розповідаю.

– Минулого місяця у соцмережах ви опублікували щемливе фото дитячого послання. У нього є особлива історія?
– Напередодні Великодня до нас приїхали вчителі із сиротинця, що розташований у Слов’янську. Вони привезли дитячі листи для військовослужбовців. Я отримав послання від 7-річного хлопчика Артема. Перші емоції суперечливі. З одного боку радісно та приємно таке читати, з іншого – хвилююче і навіть боляче. Такі речі мотивують і викликають єдине бажання – хочеться якнайшвидше вигнати загарбників з нашої землі та забезпечити усіх українських дітей миром та спокоєм.

– У вас двоє дітей.
– Так, синові Тимурові 8 років, він майже одноліток Артема, лист якого я отримав. Доньці Маріанні – 10 років. Син займається футболом в Італії. Сподіваюся, що зможе продовжити мою справу.

– У структуру Шахтаря ви потрапили майже дитиною.
– Пощастило, що у Донецьку родичі мешкали – рідний брат моєї мами прихистив і сильно допоміг спочатку. Крім того, колектив підібрався хороший, мене в Шахтарі добре прийняли.

– Ви поступово рухалися клубними щаблями: дитяча школа, Шахтар-3, Шахтар-2. На кожному етапі були свої зірки. Кравченко, Селезньов, Федецький – хто вирізнявся найбільше?
– Талановитих хлопців вистачало, та я, мабуть, передусім відзначу Костю Ярошенка. Він тоді виглядав дуже переконливо. Також подобався Денис Кулаков. Хороші перспективи мав Сергій Півненко – щоправда, тільки до травми хрестоподібної зв'язки. Відновитися нормально він не зміг і кар’єра не склалася.

– У другу та третю команди Шахтаря нерідко «спускали» легіонерів: бразилець Брандао, уругваєць Даміан.
– Іноземці грали за нас без бажання. Тренер Віктор Грачов міг замінити їх ще у першому таймі. Люди просто демонстрували своє невдоволення – це відображалося на наших результатах.

– Потрапити в головну команду було завданням із зірочкою?
– Так, не те, що дуже важко – просто нереально. Як виняток, з дублю заграли в основі лише Діма Чигринський та Ярослав Ракицький, якого я вже не застав.

– Усвідомлення того, що варто рухатися далі, прийшло після пропозиції Сталі?
– Відстань з Дніпродзержинська (тепер – Кам’янське) до мого рідного Новомосковська – 60 кілометрів, це зручно. Плюс тренував Сталь Олександр Севідов, який ще з донецьких часів знав мої можливості. Сталь якраз вийшла у Першу лігу, команда виглядала переконливо. Радий, що потрапив туди, адже Севідов суттєво посприяв моєму розвитку як футболіста.

– Саме Олександр Володимирович змістив вас з лінії атаки у глибину?
– Я у цьому взагалі проблеми не бачив. При потребі за тиждень тренувань міг засвоїти навички гри на фланзі і зіграти правого хавчика. Потім Сталь прийняв Юрій Погребняк і повернув мене в атаку. Зрештою, я комфортно всюди почувався.

– Після Сталі ви пішли на підвищення і дебютували в елітному дивізіоні за донецький Металург. Туди вас запрошували як гравця атакувального плану?
– Я забив 14 голів у Першій лізі, став одним з найкращих бомбардирів сезону. Сталь вважалася фарм-клубом Металурга, тому кількох гравців, зокрема і мене, за підсумками чемпіонату забрали туди.

– МетаДон тих часів робив ставку на іноземних тренерів. Бельгієць Джос Дарден був непоганим футболістом. Що скажете про нього як наставника?
– Мені сподобався його європейський підхід. Ніякої біганини по 3-5 кілометрів. Натомість з'явилися коротенькі, зате інтенсивні тренування. Усе на полі, все з м'ячиком. Незвично було й через те, що на базу ніхто не заїжджав на кілька днів. При Дардені не зважували постійно і тиск не заміряли. Бельгієць скасував шалені штрафи, звичні для нас на той час.

– Через Металург пройшли десятки легіонерів. Серед якісних виконавців траплялися відверті «пасажири»?
– Вистачало. Легіонерів приїздило стільки, що їх складно було порахувати, а тим більше, запам’ятати прізвища. Вони їхали та їхали… Бувало, хлопці у заявку не потрапляли, а в другій команді грати відмовлялися. Посиділи рік у Донецьку, а потім їхній слід зникав.

– На противагу цьому назвете свою трійку топ-іноземців Металурга?
– Перш за все – португалець Фернандеш, який у Порту грав. Другий – болгарин Велізар Дімітров. Третій – кіпріот Макрідіс. Це реально люди, які підсилили команду. Розумію, що за Металург у різний час грали Мхітарян та Туре, але я з ними не перетинався.

– Зате застали унікального Аїлтона, який в Україні провів зовсім мало часу.
– Хороший хлопець, з яким приємно було спілкуватися. Рідкісний випадок, коли людина не знає твоєї мови, а ти – її, однак проблем з комунікацією ніхто не відчуває. З Аїлтоном просто посміятися було прикольно, нехай ми і не розуміли одне одного. Веселий, життєрадісний. Не пригадую жодного тренування, коли б на його обличчі не було усмішки. Мені це подобалося. Та й у роздягальні відчувався авторитет.

– У Металург в якості знаменитості також приїхав перуанець Андрес Мендоса. Що він дав колективу?
– Це той випадок, коли людина вважає себе зіркою, а до інших ставиться у стилі «а ви хто такі?» Про що казати – на тренуванні Мендоса нерідко зневажливо ставився до партнерів. Доходило до того, що з тренером конфліктував. На моїй пам’яті Дарден зробив зауваження Мендосі, а той щось гукнув у відповідь, розвернувся і пішов з тренування.

– Невдовзі після Дардена Металург очолив Ніколай Костов. Що для вас змінилося з його приходом?
– Цей тренер змусив мене більш професіонально ставитися до футболу. Я приїжджав за кілька годин до тренування, готував себе до заняття. І це насамперед його заслуга. Тренувальний процес у Костова класний, все через м'яч, ігрове. Мені подобався і стиль футболу Костова, хоч нападнику у схемах болгарина було важко. Забивали, в основному, півзахисники, а форвард мав відволікати увагу центральних захисників. У той час хавбеки влітали у вільні зони.

– У 2008-му Металург Костова у номінально виїзному поєдинку забрав очки у Шахтаря – 1:1. Як народилася ця сенсація?
– Попри усі розмови, до донецького дербі ми завжди наполегливо готувалися. Гляньте на їхній склад: Ілсінью, Фернандінью, Вілліан, Дуглас Коста, Селезньов, Чигринський. Можливо, Шахтар недооцінив нас. На 90-й хвилині Дімітров рахунок зрівняв і шокував усіх. Дуже добре пам'ятаю той поєдинок.

– Наступного року вас сватали у Зорю, натомість ви опинилися у Закарпатті. У чому справа?
– У луганців виникли фінансові проблеми, клуби банально не домовилися. Хоча я вже й на збори із Зорею їздив. Довелося за тиждень до старту чемпіонату вирушати в Ужгород.

– Робота з Ігорем Гамулою – це атракціон емоцій?
– Людина він хороша, специфічна, весела. Тренерські якості? Не мені судити, проте у підсумку Закарпаття вилетіло у Першу лігу. Можливо, через плинність складу: нові футболісти приїжджали «пачками». Зате було весело. Кожне тренування у Гамули – це нагода посміятися. А ще він багато кричав – спершу непросто звикнути до такого.

– Остання серйозна команда у вашій кар’єрі – донецький Олімпік. Чим особливий цей клуб?
– Сімейною атмосферою. Невеликий, дружній, всі згуртовані. Коли Роман Санжар став головним тренером, ми погано стартували. Потім сіли разом, поговорили – можу помилятися, та, здається, після цього 20 турів подолали без поразок.

– Особливість того Олімпіка – виходи у складі президента клубу Владислава Гельзіна.
– За полем він був Владиславом Григоровичем, утім на тренуваннях та під час ігор йому могли по-футбольному напихати. Гельзін не дозволяв собі не добігти, чи зіграти не на максимумі. І людина він чудова. Олімпік – це колектив однодумців. Я виходив на поле і отримував задоволення.

– Активні виступи ви завершили доволі рано – вам було зовсім трохи за 30.
– Я міг ще пограти роки 3-4, це правда. Футболісти нерідко грішать з дисципліною, у мене теж різне траплялося. Почалися проблеми зі спиною, коліна «повилітали». Я грав у Казахстані та Азербайджані, а там штучні поля. Плюс вага почала зростати.

– Володимир Яксманицький, легенда донецького Металурга, скаржився, що набирав зайві кілограми навіть, харчуючись яблуками. Ви теж схильні до повноти?
– Те саме! Яблука, апельсини – на зборах у всьому собі відмовляв. Стаєш на ваги, а там плюс кілограм. Якщо з'їдав одне тістечко на тиждень, то змушений був потім зганяти з потрійною енергією.

– Зараз ви можете дозволити собі розслабитися і не турбуватися про спортивний режим. Про що мрієте?
– Чесно? Хочу простого і буденного життя. Повернутися до звичного побуту, побачити дітей, обійняти їх. Для них це другий переїзд за 8 років. Як на мене, це занадто багато. Загалом мої мрії дуже приземлені. Мрію, щоб все було, як раніше – нам ще багато відбудовувати. Ми переможемо, я не сумніваюся. Знаєте, як у футболі – попереду матч, який треба виграти. Просто виграти і все, ти не маєш права програти. Так і зараз на війні. Ми не маємо права програти і віддати їм свою землю.