Таке вже одного разу було. У лютому 1992-го в Москві вже був готовий календар «чємпіоната СНГ», у якому дали згоду грати команди Росії, України, Білорусі, Узбекистану, Азербайджану… Коротше, усіх колишніх республік окрім Грузії, Литви, Латвії та Естонії, які вже проводили на той час власні чемпіонати. Українські футбольні функціонери тих часів воліють про це не згадувати. Так і буде – нехай тримають цей сором при собі.

Але не сталося – керівники ФІФА та УЄФА роз’яснили, що визнають лише національні чемпіонати, представники яких мають право грати в єврокубках. Тому «чемпіонат СНГ», якби його проводили, був би просто неофіційним турніром без жодних легітимних футбольних наслідків. Тож довелося тодішнім керівникам українського футболу терміново організувати чемпіонат України, який прийшов у стислі строки – з березня по червень – і визначив чемпіона та призерів, які за два місяці стартували у європейських кубкових турнірах.

Нині становище більш складне. Втішає лише професіоналізм наших футбольних очільників. Не минуло й двох місяців з початку російської агресії, як наші футбольні ліги зрозуміли, що поточний чемпіонат дограти фізично неможливо. Не знаю скільки місяців знадобиться цим геніям футбольної думки аби збагнути, що ані цього літа, ані цієї осені розпочати повноцінний, ледь не написав повномасштабний,  футбольний чемпіонат України абсолютно нереально. Це ясно вже тепер, але у футбольних органів є час – нехай думають!

Тим часом один мій, з дозволу сказати, колега, розніс «достовірну інформацію» про те, що ніби восени планується участь українських команд в чемпіонатах інших країн. Чого не зробиш аби тебе ще раз згадали! Звісно, що це повна маячня! Так само як маячнею був згаданий вище «чємпіонат СНГ». Такою ж маячнею були десять років по тому погрози одного відомого українського клубу перейти до іншого чемпіонату на знак протесту проти «проізвола ФФУ». Ще більшою дурницею був «об’єдіньонний чємпіонат» росії та України, від якого ще через десять років мочилися окропом численні українські футбольні журналісти та аналітики. Все просто – національний чемпіонат визнається міжнародними інституціями лише тоді, коли проводиться на території однієї країни за участю команд лише цієї країни. Можливо, окремі керівники наших клубів та футбольних інституцій про це не знають. Тому нагадую щоб не забували.

Що робити нашим футболістам у таких умовах? Як підтримувати форму, заради чого тренуватися футболістам? Навіщо витрачатися власникам клубів, які не гратимуть у чемпіонаті ще щонайменше десять місяців? Гадаю, що нічого складного тут немає. Вже цього літа, коли дозволить становище на фронті, українські футбольні клуби можуть проводити показові матчі подібні до тих, які проводять нині «Шахтар» та «Динамо», але робити це вже в Україні. Там, де це дозволятиме воєнна ситуація. А далі все залежатиме від ходу війни. Якщо ситуація дозволятиме, восени Українська асоціація футболу разом із лігами може провести неофіційний всеукраїнський турнір, де зможуть грати всі охочі, тобто ті команди, які матимуть на той час таку можливість. Звісно, що гратимуть там, де це буде безпечно. Це, окрім іншого, дозволить підтримувати ігровий тонус тим нашим командам, які зможуть пробитися до групових турнірів єврокубків, і ті, за які виступатимуть гравці національної збірної України.

Як наслідок, наприкінці осені ми будемо розуміти скільки футбольних клубів залишилось в Україні, і спланувати новий чемпіонат згідно реального стану справ. Провести цей чемпіонат наступної весни за спрощеним календарем буде нескладно. Аби лише ми на той час перемогли у війні і поновили мирне життя, яке без футболу неможливе!