Коли «залізна завіса» підвелася, випустивши із СРСР перших трудових мігрантів, серед першопрохідців були саме спортсмени. Причому, на відміну від попередніх років, коли Радянський Союз відправляв своїх спеціалістів у країни, що розвивалися, цього разу реальністю стали і «Ювентус», і «Сампдорія», і інші клуби провідних чемпіонатів капіталістичного світу.

Лобановський, як топ-тренер міжнародного рівня, мав різні варіанти – ходили чутки про іспанський «Вальядолід» і навіть західнонімецький «Гамбург». Але найбільш привабливим був варіант із «Ювентусом» – всесильний Аньєллі, власник туринського клубу та концерну «Фіат», мріяв про радянську трійку Заваров – Михайличенко – Протасов на чолі з «алленаторе», який розкрив для Європи київське «Динамо».

Однак відпустити на Захід таку величину, як Лобановський, було чимось більшим за суто спортивне рішення – тут відгонило політикою. Хоча туринці обіцяли й цілу виробничу лінію легковиків, і солідні відступні, відпустити трьох гравців і їхнього головного тренера було неприпустимо. Після тривалих перемовин і бюрократичної тяганини в «Ювентус» відпустили лише Заварова – причому, із п’яти мільйонів трансферних коштів держава змилостивилася виділити клубу всього два – два з половиною.

А що Лобановський? Прекрасно розуміючи свій рівень і знаючи, що цілком справився б із викликами й на заході, він сконцентрувався на новому ігровому циклі. Його метою став чемпіонат світу 1990 року, після чого вже можна було б здавати в архів попереднє покоління та братися за новий, значущий, проект.

Можливо, в випадку кращого виступу на Мундіалі в Італії, варіант за кордоном з’явився би кращим. Але збірна СРСР, роздерта протиріччями та фінансовими проблемами, не вийшла навіть із групи. Тож у підсумку серед численних чуток у конкретну пропозицію вилилося запрошення очолити збірну Об’єднаних Арабських Еміратів. Вирішальною стала не лише фінансова сторона угоди, але й та обставина, що Лобановський хотів масштабного проекту: «Працювати я прагнув винятково з національною збірною, а така пропозиція надійшла тільки з Еміратів. Вибирати не доводилося. Тому що тільки через збірну можна вплинути на розвиток футболу в цілому в країні – кардинально його змінити, втілити свої сучасні ігрові ідеї, так би мовити, в загальнодержавному масштабі. Це надзвичайно цікаво, в клубі таке неможливо».

Національна команда ОАЕ належала до тих, які розвивалися, але робила задля цього багато. Серед попередників Лобановського на посту її головного тренера були фахівці із Єгипту, Ірану, Югославії, Англії та навіть Бразилії. Дон Ріві, творець легендарного «Лідс Юнайтед» 70-х і колишній наставник збірної Англії, очолював ОАЕ в кінці 70-х. Легендарний триразовий чемпіон світу Маріо Загалло працював на цій посаді в кінці 80-х. А приймати збірну Еміратів Лобановському випало в іншого бразильця – Карлоса Альберто Паррейри, причому, задля цього треба було витримати конкуренцію зі сторони відомих тренерів із Англії, Бразилії, ФРН, Шотландії.

Майбутній чемпіон світу в ОАЕ працював із дуже специфічним «матеріалом» – здібними, технічними, але повністю забезпеченими молодими людьми. Хлопці з багатих родин не ставилися до футболу настільки пасіонарно, як вихідці з фавел або радянських індустріальних міст чи архаїчних сіл. Це був спільний виклик для бразильського та українського фахівців.

30 серпня 1990 року, маршрутом Київ-Москва-Дубай, національне надбання вітчизняного футболу відправилося в Емірати. Контракт Валерія Васильовича розпочинав діяти з 1 жовтня й тривати два роки. Сума його не розголошувалася – це пізніше, в переказі слів тренерів-конкурентів агентами, називалися певні цифри. Чи етично буде їх згадувати нині? Та й чи потрібно?

Головне: до нового виклику в своїй кар’єрі Лобановський поставився з притаманною йому скрупульозністю. Піднімати еміратський футбол з ним поїхали близькі соратники – помічником у національній збірній став Володимир Веремеєв, молодіжну збірну очолив Сергій Мосягін, ціла група фахівців прибула для системної роботи з дитячо-юнацьким футболом і мережею скаутингу для збірних команд ОАЕ.

Але великою проблемою стала різниця в менталітеті та ставленні до гри. «Футбол в Еміратах суто любительський, і цим сказано все. Є, звичайно, самобутні хлопці, які виділяються на фоні інших. Їх рівень достатньо високий, але за азійськими мірками. Гравців же європейського класу тут нема», – таку оцінку Лобановський дав місцевому футболу, і це була вичерпна характеристика, яка багато що пояснювала.

Вже традиційно Валерій Васильович багато працював над індивідуальною підготовкою підопічних, прививав їм розуміння важливості фізичної та тактичної підготовки. Але рівень амбіцій перевищити не можна – це свого часу чітко сформулював він сам. На той час Емірати поступалися за можливостями інвестувати в футбол тій же Саудівській Аравії, а їхній клубний футбол значно відставав від темпів розвитку інших чемпіонатів Перської затоки чи регіону Південної Кореї – Японії – Китаю. Постійну загрозу несли військові дії в неспокійному регіоні. А ще ж був місцевий клімат – з травня по жовтень 42 градуси в тіні – дуже непростий для європейця, хто знає, наскільки він вплинув на тривалість і якість життя Метра…

Але останньої краплею стала обставина, що різко йшла врозріз із футбольними переконаннями Лобановського, якими він поступатися ніяк не міг. «Йому інколи нав'язували, якого племінника чи сина поставити на гру, що йому претило», – розповів у фільмі «Лобановський назавжди» Григорій Суркіс. Наслідком цього стало відсторонення Валерія Васильовича від роботи зі збірною ОАЕ пізньої осені 1992 року. Попри хороші результати, Лобановському не дали вивести збірну на черговий Кубок Перської затоки. «Перед від’їздом на міжнародний турнір футболісти Бахіт і Хаміз пропустили чотири матчі за збірну, після повернення хворіли, порушували режим, ігнорували вимоги тренерів. Федерації не сподобалося, що я почав варіювати складом. Команда виступала відразу без восьми провідних гравців, і дуже вдало. Мені стало очевидно, що збірній потрібна свіжа кров, і я шукав оптимальний склад. На жаль, ці заходи не знайшли розуміння у ряду високопоставлених футбольних функціонерів, які спробували втрутитися в мою роботу. Мені нічого не залишалося, як написати заяву в Федерацію футболу ОАЕ. Збірній завдали удару ножем у спину», – розповідав у тодішньому інтерв’ю Лобановський. Хоча його особистий контракт тривав до осені 1994 року, з його найближчими соратниками Веремеєвим і Мосягіним договори не пролонгували. В підсумку розсталися не полюбовно, тривала тяганина за відступні через достроковий розрив контракту, кажуть, лише пізніше, коли Лобановський створив третю команду-зірку в «Динамо», з ОАЕ надійшли слова вибачення та примирення…

За таких обставин досягнення, які були в українського штабу в ОАЕ, можна назвати хорошими. У 1992 році збірна команда Еміратів, яка до того ніколи з групи Кубку АФК не виходила, дісталася до півфіналу й лише у серії післяматчевих пенальті відпустила бронзові медалі в Китай. Пізніше, на Кубку націй Перської затоки з футболу 1994 ОАЕ вдалося стати віце-чемпіонами, всього на одне очко поступившись Саудівській Аравії – регулярному учаснику фінальних турнірів чемпіонатів світу. Значить, у правильному напрямку рухалися еміратські футболісти, не минула дарма для них київська школа…

Після збірної ОАЕ Лобановський прийняв Кувейт. Ця країна розвивала футбол за схожими правилами – серед наставників кувейтської збірної були ті ж Паррейра та Загалло, а також Луїс Феліпе Сколарі, низка інших бразильців, англійців, поляків, югославів, угорців. Гучні імена, як гравці – відомі тренери. Проте без системи вони також не давали результатів. Від Лобановського кувейтці чекали такого ж підйому професіоналізму своєї збірної, який він проявив в ОАЕ, навіть не завершивши свою програму. Кувейт був серед суперників, які зазнавали поразки від ВВЛ. Тому розумів масштаб досягнень Метра більше за його перших закордонних роботодавців. От тільки було зрозуміло, що працюватиметься в Кувейті не легше – бойові дії, близькість війни, загальна нестабільність регіону змушували бути постійно готовими до припинення роботи та навіть термінової евакуації. Тим більш дорогі ті результати, яких все ж вдалося досягти.

На Азіатських іграх, які восени 1994 року приймало японське місто Хіросіма, збірна команда Кувейту здобула бронзові медалі. Причому, по ходу турніру двічі обіграла Південну Корею на чолі з давнім одноклубником і візаві Лобановського – Анатолієм Бишовцем. Учасник трьох останніх фінальних турнірів чемпіонатів світу, корейська збірна задіяла своїх провідних футболістів, обіграла в чвертьфіналі японців, але й і в групі, і в матчі за третє місце поступилася команді, очолюваній принциповим суперником свого наставника. Ще один матч найвищої принциповості для Лобановського – перемога над збірною ОАЕ в ¼ фіналу, яка відкрила кувейтцям шлях до медалей. Схід – справа тонка, і якщо розуміти це, важливість успіху стає ще більш очевидною.

Свою каденцію в Кувейті Валерій Лобановський завершив яскравою перемогою на Кубку націй Персидської затоки 1996 року. По ходу турніру збірна Кувейту здобула чотири перемоги (в тому числі, над чинним володарем трофею – лідером регіону, Саудівською Аравією) і зазнала єдиної поразки – від ОАЕ, для якої перемога стала «пірровою» – єдиною на турнірі. Він залишав Азію переможцем.

А Києву намагався зробити цінний подарунок на згадку – саме за ініціативи Лобановського в «Динамо» 1994 року з’явився 20-річний півзахисник Насер Амер Аль-Саухі. Наші фахівці відразу ж прозвали хлопця «кувейтським Заваровим». Микола Павлов, близький соратник і однодумець Валерія Васильовича, який привів «Динамо» до чемпіонства в тому сезоні, пригадував про легіонера: «Нам рекомендував його Лобановський – як одного з найперспективніших футболістів Кувейту, де він працював. Хлопець скромний, мусульманських звичаїв – у Київ приїхав із ріднею. Його поселили в готелі, відвели номер-люкс. Спеціально для нього ми тренування робили, навіть тренери у квадраті грали. Після заняття перемовилися кількома словами – у тренуванні нічого особливого не помітили. Але варто було випустити його вже по ходу матчу, за рахунку десь 2:0 на нашу користь, коли ми вже ставали чемпіонами, як відразу стало зрозуміло, що Валерій Васильович недарма радив цього центрального півзахисника «Динамо». У грі він ні разу не помилився, М’який, хороше володіння м’ячем. Мене він вразив у грі з СК «Миколаїв». Мені відразу сподобався».

Хоча мама футболіста вже підшукувала йому в Києві 5-кімнатні апартаменти, трансфер перспективного гравця все ж не відбувся. За його оренду клуб «Аль-Тадамон» хотів суму, рівну придбанню готового досвідченого майстра на той час. Але все ж в історію вітчизняного футболу Насер Саухі ввійшов як перший кувейтський легіонер. 13 червня 1995 року він зіграв за «Динамо-2» в Першій лізі проти «Буковини» (90 хвилин, 0:0), а через два дні вийшов на заміну в Вищій лізі, прилучившись до перемоги над миколаївцями – 4:0. Можливо, якби цей хлопець лишився в Києві й дочекався в «Динамо» повернення Лобановського, виріс би в непересічного майстра.

...Як згадував сподвижник ВВЛ Михайло Ошемков, українську бригаду вражало те, що в голій пустелі побудовані шикарні стадіони з ідеальними смарагдовими газонами, а в молодих країн було велике бажання досягнути успіхів у царині футболу. Ну що ж, можливо, тепер уже тамтешні учні Лобановського, які стали тренерами, продовжать його справу, якщо всотали в себе дещицю науки закордонного тренера…

Замість довідки – Лобановський в Азії:
• Володар Кубка націй Персидської затоки: 1996.
• Бронзовий призер Азійських Ігор: 1994.
• Півфіналіст Кубку Азії: 1992.

Відома статистика в збірних:

Збірна ОАЕ

1992
12: +6=3-3, 13:10
12: +6=3-3, 13:10

Збірна Кувейту

1993
8: +4=2-2, 24:6

1994
13: +4=5-4, 18:14

1995
1: +0=0-1, 1:2

1996
19: +9=4-6, 29:23

41: +17=11-13, 72:45