– Миколо Петровичу, як змінилося ваше життя під час війни?
– На жаль, у мене вже був такий досвід. Не такий, звісно, ??як зараз, але був. Вже тоді, у 2014 році, я зрозумів, що є сусідньою країною, а тепер про неї навіть говорити не хочеться. Вісім років тому я якраз перебував із командою в Маріуполі, і на власні очі бачив, як росіяни намагалися обманом і силою захопити там владу.

Тоді місто вистояло і майже не постраждало, а зараз, коли дивишся на все, що там трапилося, стає не по собі. Все-таки у місцевому футбольному клубі я пропрацював 10 із половиною років, на моїх очах Маріуполь розквітав, будувалася вся клубна інфраструктура. Читаєш, що її вже немає, і серце кров'ю обливається.

– Ви в Києві?
– Так, я нікуди не виїжджав на жодний день. І не збирався. Так само, як і 2014-го. Тоді свої домашні матчі Іллічівець проводив на виїзді, але команда тренувалася та жила у рідному місті, поряд із усіма його жителями. Нас хотіли відправити подалі від бойових дій, але я одразу сказав, що це виключено. Сім'ї, батьки, близькі залишаться, а футболісти та тренери втечуть? При мені таке було просто неможливо. Звичайно, ту ситуацію з нинішньою ніяк не порівняєш, але сама ідея поведінки будь-якого керівника не повинна змінюватись за жодних обставин.

– Ось уже багато років ви їдете на свій день народження до Маріуполя. Тепер доведеться порушити цю традицію.
– Хочеться думати, що вона збережеться – я вірю у ЗСУ, у наших доблесних воїнів. Сподіваюся, що здоровий глузд переможе, Україна вже незабаром поверне всі свої землі, і влітку я знову приїду до цього чудового міста. Щоправда, поки що не знаю, яка доля мого заміського будинку, розташованого на березі Азовського моря, у селищі Мелекіне.

Втім, питання зруйнованої, захопленої інфраструктури вирушають на другий план, коли починаєш думати про долю людей. Загиблих, зниклих.

– У зв'язку із цим хочеться порушити питання майбутнього маріупольської команди, яку війна застала на зборах у Туреччині. Питання складне, але, кому як не керівнику з досвідом, треба його ставити?
– Існує одне правило, яке стосується всіх колективів, зокрема футбольних команд: капітан залишає корабель останнім. Під капітаном я маю на увазі лише одну посаду – головного тренера. Невипадково його називають головним. Чи не старшим, як раніше, а головним. Все, що відбувається у команді, – на його совісті. Він відповідає за все.

Я не називатиму прізвища, але в Маріуполі головний тренер із двома своїми помічниками втік з корабля першим. Здається, на третій день після початку війни точно не пам'ятаю, як писали в ЗМІ. При цьому команда перебувала у Туреччині, і їй там нічого не загрожувало.

– Чи потрібно було продовжувати тренувальний процес?
– Та ні, який тренувальний процес! Потрібно було розмовляти з хлопцями, підтримувати їх, допомагати там же хлопчики 18-20 років. Там штаб, у якого залишилися сім'ї у Маріуполі.

– На пальцях однієї руки можна порахувати головних тренерів команд УПЛ, які не покинули своїх робочих місць і залишилися десь поруч зі своїми футболістами навіть у тих містах, де не було бойових дій…
– Я багато читаю, стежу за тими людьми, не лише з футболу, котрі втекли. Не за простими людьми, а за тими, хто обіймав керівні посади. Знаєте, після цієї війни відбудеться велика переоцінка цінностей.

Подібне я вже проходив у 2014 році і зробив багато висновків. Зараз починаю розуміти, чому ще закінчив свою тренерську роботу. Думаю, що зараз також хтось закінчить кар'єру. Але не з власної волі, як це було в моєму випадку, а з іншої причини.

Головний тренер для будь-якої команди – це не просто запис у штатному розкладі. Я говорю про це багато років і не втомлюся повторювати.

– Ви завжди боронили своїх футболістів. Знову ж таки, питання неоднозначного характеру – як би ви надійшли зараз, коли перестають виплачувати зарплатню?
– Почну з того, що у моїй тренерській кар'єрі не було жодного випадку, аби команді затримували зарплатню. У жодному колективі. І якщо я відчував, що це може статися, одразу звідти йшов. Як можна в такій ситуації працювати з футболістами та вимагати з них по максимуму?

Тих, хто терпить і чекає на місяць, два, три – їх я тренерами не вважаю. Чому треба йти? Адже це сигнал для керівників, які повинні замислитися. Нормального тренера потім у команду не покличеш. А в нас і до війни терпіли, чекали, а в клубах думали, що можна й не платити, що це гаразд. Таких прикладів було багато, але я не знаю жодного тренера, який би в ситуації, що склалася, домагався б якогось суттєвого результату, а футболісти при ньому прогресували.

Нині все інакше – ситуація справді складна. Не сперечаюся, що десь треба йти на поступки. Але як тренер може захистити своїх футболістів, своїх помічників, персонал, якщо він кудись втік? Був би на місці – міг би когось переконувати. Отримувати, розподіляти, допомагати. У нас і до війни був свій фонд у команді: у тренерів один, у футболістів інший. І ми у мирний час допомагали всім, хто потребував цього.

– Хто з футбольних людей є для вас зараз справжнім прикладом?
– Не говоритиму про тих, про кого пишуть. Скажу, кого бачу. Це Микола Лавренко – президент ФК Лівий Берег. Він розташований у Києві, і наші діти зі школи почали організовано тренуватися. Він продовжує платити тренерам. Відкрию вам невеликий секрет – за тиждень робітники, які займаються інфраструктурою клубу та отримують зарплату, почнуть сіяти траву на нашому полі на новому стадіоні.

Президент допомагає ЗСУ, допомагає територіальній обороні – це легко можна перевірити тут, у нас на Осокорках. Нещодавно до нас приїхав хлопчик із Бучі – його поселили на базі. Микола Лавренко розпорядився, що там можуть жити усі охочі, навіть кияни, яким далеко добиратись до місця тренувань. Умови, харчування, екіпірування – це все, як було, так і є.

– Миколо Петровичу, Шахтар уже розпочав серію благодійних матчів. На черзі – Динамо. На вашу думку, це правильна ідея?
– Я довіряю людям, які керують нашою країною. І якщо вони вирішили випустити ці команди з країни (у такий час), значить, у цьому немає жодних сумнівів. Знаю і те, як ставиться до спорту та футболу, зокрема, Президент України Володимир Зеленський. Упевнений, що без його підпису таке рішення ніхто не прийняв би.

Звісно, це добра справа – ми вже бачили, яка атмосфера була на стадіоні у Греції, коли там грав «Шахтар». Будуть зібрані кошти, які підуть на допомогу армії та народу. Люди стануть ще частіше говорити про Україну і допомагатимуть нам у цей непростий час.

Крім того, тут слід враховувати і спортивний фактор. Усі ми сподіваємось на те, що у червні зіграють наші збірні, і зараз футболісти проходять відповідну підготовку. Влучення національної команди України на чемпіонат світу – це питання стратегічного характеру. Там, у Катарі, до України точно буде прикута увага усієї планети. Нас підтримуватимуть, допомагатимуть. Впевнений, що на той час війна закінчиться, але нам треба буде відбудовувати міста, дбати про людей.

– До столиці України потроху повертається життя?
– Я можу сказати про свій район. Цього тижня ФК Лівий Берег уже відновив заняття для дітей. Було три тренування, на перше з них прийшло 14 хлопчаків, а вже на третє зібралося більше 20-ти. З ними працюють тренери, які нікуди не виїжджали.

Все це, звісно, додає оптимізму. Коли бачиш, що діти займаються на своїй землі, на душі легшає. Розумієш, що маємо майбутнє. Футбол, безперечно, відволікає від війни.

Зростає кількість людей, які повертаються до Києва. Приступають до роботи в столиці співробітники посольств з деяких країн, що евакуювалися, і так далі. Отже, житимемо. 

– З росією все вже зрозуміло, але у вас багато друзів і в Білорусі, керівники якої встромили нам ніж у спину. З мешканцями цієї країни спілкувалися?
– Так. Не називатиму прізвища, але кілька людей мені дзвонять досить часто. Один із них спочатку ставив багато зайвих питань, але потім у всьому розібрався. Тепер він підтримує Україну.  

Нас зараз усі підтримують, і я не маю жодних сумнівів у тому, що ми переможемо і житимемо в прекрасній країні. Країні сміливих та рішучих людей.