«З грудня були новини про пересування російської армії. Але нас заспокоювали: це все велика гра, 190 тисяч солдатів недостатньо для вторгнення в країну з 42-мільйонним населенням. Проте посольство Італії зв'язалося з нами, щоб організувати план евакуації, оскільки ми тоді були в Туреччині.

Ми повернулися зі зборів в Анталії 19 лютого. Треба було летіти над Чорним морем, а там були російські навчання. Тривожний знак», – заявив Де Дзербі.

«Ми прилетіли до Києва, зупинилися в готелі: додому я не поїхав, було погане передчуття. У понеділок, 21 лютого, Путін провів ту неправдиву прес-конференцію: цинічну, нахабну, він сказав, що Україні немає сенсу існувати, а ще заявив про визнання так званих республік Донбасу.

Усе одно думали, що на цьому ситуація зупиниться. Уранці 23 лютого ми провели тренування, було вже не так спокійно: в офісі ми мали карту з виділеними лініями маршруту руху в бік Польщі, Словаччини та Румунії. О 17:00 надійшло аудіоповідомлення з посольства Італії: терміново залишити країну. Повторно у WhatsApp о 20:27», – зазначив наставник «гірників».

«Я зателефонував спортивному директору Срні. Сказав, що нам радять їхати. Мені казали, що я можу поїхати, але не було рішення про призупинення чемпіонату, тож я вирішив залишатися. Срна мене заспокоював: на 70% у суботу матч у Харкові відбудеться. Усе чудово. Ми пішли спати в готелі, але о 5-й ранку нас розбудили вибухи.

Насправді я не турбувався про влучення ракети в готель. У перші дні цілі були військовими. Я боявся тікати. Навколо «корки». На заправках закінчувався бензин, закінчувалися їжа та питво. Ризик був у тому, щоб простояти три дні в корках.

Ми були замкнені в готелі з четверга до неділі, спали на -1 поверсі готелю, сто чоловік з матрацами на підлозі. Дві-три години ночами. Одягнені», – згадує італієць.

«У суботу поїхали бразильці. Із дружинами, дітьми, сім'ями. Незадовго до комендантської години. Зустріч з ними була емоційним моментом. Я та мої помічники були для них старшими братами.

У неділю нам сказали, що о 13:00-13:30 буде поїзд, який відвезе нас до Львова. За 10 хвилин ми запакували багаж. Троє озброєних солдатів забрали нас у готелі, відвезли машиною. Місто було порожнім.

На вокзалі чекали годину під навісом поряд із солдатами. До Львова їхали 9 годин. Там був небачений бардак: люди, які приїхали звідусіль, багато іноземців. Пересіли до мікроавтобуса, до якого намагалися пробратися інші люди, які бажали врятуватися.

Нас відвезли одразу в бік Угорщини: шлях до кордону зайняв 6-7 годин. О 5-й годині ранку нас завезли до ресторану, щоб поснідати в очікуванні проїзду до Угорщини, де ми пересіли на автобус «Ференцвароша» і поїхали до Будапешта, а потім – до аеропорту, звідки вилетіли до Бергамо», – повідомив Де Дзербі.

«Коли я бачу, що чемпіонат Росії триває, у мене закипає кров. Вони грають, а нас бомблять. Це не чесно. І ніхто з гучних імен у російському спорті не висловився проти війни. Іноді говорити публічно – обов'язок.

До мене зверталися деякі клуби з-за кордону, але я навіть не хотів говорити про це. Так, ми отримали листа, яким клуб нас «звільняє». Але зараз моє серце не на місці. Я не можу думати про іншу команду.

Сім місяців я провів у країні, за десять днів цього не скасуєш. Навпаки: якщо рано чи пізно відновиться чемпіонат України, я хотів би провести ще рік у «Шахтарі», якщо вони ще забажають цього. Мої пріоритети абсолютні: я чекаю, доки з'явиться шанс повернутися.

Хоч би яка команда була, навіть без бразильців, навіть якби ми не змогли більше постійно перемагати. Для мене це було б важливо. Тому що нас змусили тікати, як злодіїв, але ми працювали. Злодії, злочинці – це росіяни, які до нас вторглися», – зазначив коуч «Шахтаря».

«Раніше я не розумів українців, бо був занурений у футбол. Холодні, замкнені, підозрілі. Але ця війна змусила мене зрозуміти їхню гордість, їхню гідність. Вони 30 років вільні, вони захищають цінності, які ми сприймаємо за належне.

Я чув, що Зеленський міг утекти відразу, але він очолив народний спротив. Адже українці, причому всі як один, воювали б, навіть якби Зеленський втік чи здався, вони все одно ще воювали б», – переконаний італієць.