– Напередодні мені зробили операцію в Інституті хірургії та трансплантології імені Шалімова, – розповідає Сабо. – Я вже тут три тижні. На щастя, все минуло успішно. Незабаром обіцяють виписати і я зможу повернутися додому.

– Операцію вам робили вже у воєнний час?
– Так, це було планове хірургічне втручання. Я ліг завчасно, пройшов відповідну підготовку. А тут розпочалася війна. Все ж плани вирішили не змінювати.

– Зараз почуваєтеся добре?
– Все гаразд, тільки змарнів пристойно. Нічого, вже починаю їсти більше, тому повинен надолужити втрачене.

– Ще одна причина втрати ваги – це стрес?
– Я не можу… Сам би взяв автомат. Кожен вечір плачу. Як можна таке зробити?! Я ніколи не подумав би, що Росія нападе на Україну. Ну ніколи!

– Поки значна частина українського спорту перебувала поза політикою і ховала голову в пісок, ви ще у 2014-му називали речі своїми іменами і засуджували дії РФ.
– Коли я виходив на поле проти московських команд, то тільки й чув звинувачення у свій бік: «От ти фашист!» Я злився, нервувався… І хто в підсумку виявився фашистом? Вони самі фашисти!

– За новинами маєте нагоду стежити навіть у лікарні?
– Намагаюся трохи відволікатися від цього, бо переживаю сильно. У загальних рисах знаю про все, що відбувається в Україні. Рідні та близькі телефонують, я запитую про обстановку, дізнаюся, як справи.

– Отже, ви чули про подвиги Збройних Сил України та простих українців?
– Я про це навіть читаю вибірково. З-поміж інших новин якраз концентруюся на позитивних і радію. Молодці наші хлопці! Вони герої. Ось яка наша Україна!

– У вас залишилися цензурні слова для того, щоб описати ворога?
– Не хочеться лаятися. Ними керує хворий чоловік, він несповна розуму. Дехто там пише, мовляв, для чого звинувачувати простих людей, росіян – це ж все Путін винен. А я кажу – та й*б вашу м*ть, значить українці – жінки та діти – з голими руками йшли на танки. Це нормально, правда? А росіяни не можуть зупинити одного хворого чоловіка? Пишуть, що нарешті прокинулися їхні мільярдери. Побачимо – не знаю, як там буде далі.

– За вікном у вас тиша і спокій? Вибухів не чутно?
– Інколи. Лікарня розташована у напрямку Житомирської траси, загалом безпечно. Чогось надзвичайного, на щастя, неподалік не відбувається.

– Виїжджати у спокійніше місце не плануєте?
– Мені телефонували з Будапешта, інтерв'ю записували. «Давай до нас в Угорщину», – пропонували. Дають квартиру, обіцяють всі умови. Я відповів категорично: «Нікуди я не хочу їхати». Я вийду зі стін клініки і буду допомагати людям, які потребують цього. У когось немає житла, декому нема що їсти. Як зможу, так і допомагатиму. Я залишаюся у Києві. І нікуди не хочу їхати.

– Це ваша принципова позиція?
– Усі свої медалі, титули, регалії – це все я заробив тут, в Україні. Куди мені їхати? У моїй країні біда. Я повинен бути тут.

– Як гадаєте, ми зможемо побороти ворога і перемогти?
– Ой, знаєте, я не хочу наврочити. Але все так складається, що ми виграємо цю війну. Проте маємо набратися терпіння, ще треба почекати. У нас ще багато проблем: диверсанти, мародери… Однак ми маємо встояти і захистити свою землю. Слава Україні!