До того ж Денис зауважив, що першочергово міжнародні асоціації мали б не допускати росіян та білорусів навіть під нейтральним прапором, аби нині українським спортсменам не доводилося приймати непрості рішення, пов’язані з бойкотом змагань.

– Ви сам родом з Києва, який з 24 лютого 2022 року перебуває під прицілом Росії. Як вам зараз сприймається столиця в умовах повномасштабної війни?
– Коли повномасштабна війна тільки починалась, столиця в нових реаліях була схожа на моторошну картинку. Нині теж неможливо спокійно сприймати всі жахливі речі, які відбуваються в рідному місті та країні. На щастя, у нас сильний народ, який не здається та швидко адаптовується до нових умов. Люди продовжують жити та мріють тільки про одне – Перемогу України.

– Зараз всі масово переходять на українську мову. Проте це рішення ви прийняли для себе ще задовго до початку повномасштабної війни – у 2016 році. У який момент ви вирішили говорити українською? Що до цього спонукало? Як вам давався цей перехід?
– На жаль, я виховувався, вчився, розмовляв з друзями та на тренуваннях російською мовою. Якщо бути відвертим – не завжди легко переходити на іншу мову. Прикро, що ми почали цінувати та задумуватися над важливістю мови тільки після початку великої війни.

Мені дуже хочеться, аби вся країна перейшла на українську мову і це був їхній свідомий вибір. Щоб люди усвідомили, чому вони це роблять. Не через те, що це «модно». Важливо залишатися собою.

– Ще у квітні 2022 року стартувала серія благодійних матчів київського «Динамо» на підтримку України, організованих спільно з 1+1 media. Ви були не лише безпосереднім учасником, але й безпосередньо допомагали організовувати це дійство. Сумарно в межах благодійних матчів та інших супутніх заходів вдалося зібрати понад 80 000 000 грн, серед яких тільки у Дортмунді – 20 000 000 грн, а у Варшаві – 8 000 000 грн. Якими за рівнем емоцій були ці матчі?
– Ці матчі не були схожі на товариські поєдинки. Тут був відсутній тиск результату, рахунок взагалі не мав ніякого значення. Серія Match for peace #StopWarInUkraine для мене, всіх хлопців і тренерського штабу була дуже важливою. У цей складний час, у велику війну, ми намагались подарувати хвилини розради всім українцям і особливо переселенцям, яким довелося покинути свої домівки та знайти прихисток в різних європейських містах. Ми намагались хоча б на мить повернути їх в те життя, яке у них відібрала Росія. Ми прагнули дати їм ковток повітря, аби вони відчули себе живими та потрібними.

Виділити якийсь один матч дуже складно. Вся серія була наповнена щирими емоціями, адже у цих заходах брали участь видатні українські співачки, а разом з нами на поле виходили діти-сироти, які втратили своїх батьків і рідних.

Всі представники клуба зробили величезний внесок у ці матчі, у цей проєкт. Кожного дня, спілкуючись з іншими гравцями, вони постійно пропонували свою допомогу, запитували, що ще потрібно зробити, аби підтримати людей, які постраждали у цій війні.

Окрім футбольних матчів, ми також організовували концерти в Берліні та Барселоні. Під час заходу в Іспанії виступала дівчинка, яка отримала поранення. Вона завжди мріяла заспівати з DOROFEEVA і це бажання стало реальністю.

– У грудні 2022 року ФІФА відхилила прохання президента України Володимира Зеленського виступити з посланням про мир на фіналі ЧС. Що не так з ФІФА? Чому організація продовжує толерувати росіянам та закривати очі на білорусів, які також беруть участь у цій війні? Що має відбутися, аби організація, зокрема її очільник-прибічник Путіна Джанні Інфантіно остаточно стали на бік добра (чи взагалі таке можливо)?
– Дуже прикро, що лідер нашої країни звертається до такої асоціації як ФІФА, аби донести великій аудиторії з різних куточків світу інформацію про те, що дійсно відбувається у нашій країні, а натомість отримує відмову.

Весь цивілізований світ бачив цю відмову. Разом з іншими футболістами я опублікував звернення Володимира Зеленського, яке повинно було бути у фіналі ЧС, адже ми маємо робити все можливе, щоб допомагати нашій країні. Ми публічні люди, на нас дивиться велика кількість вболівальників, тож ми повинні доносити важливі меседжі до суспільства. Якщо світ не чує ці тези від ФІФА – він має чути їх футболістів, які знаходяться під егідою цієї організації.

– Мінмолодьспорту прийняло рішення заборонити усім збірним України брати участь в змаганнях, де можуть бути росіяни чи білоруси. Чи погоджуєтеся ви з тим, що іншим українським спортсменам потрібно бойкотувати змагання?
– Це дуже складне питання. Для мене, як представника колективного виду спорту, було б краще виходити на поле та перемагати, прославляючи свою країну. Доводити всім, що український народ неможливо зламати та перемогти. Показувати, що незважаючи ні на що, ми непереможні – нас неможливо підкорити! Але першочергово міжнародні асоціації мали б не допускати росіян та білорусів навіть під нейтральним прапором, аби ми не доходили того, що маємо обирати. Саме світові організації повинні були відразу відсторонити представників країн-агресора.

Я вважаю, що не слід забирати у наших спортсменів «хліб» та те, що вони вміють робити найкраще. Змагаючись на міжнародних змаганнях, наші спортсмени вкотре нагадують про війну в Україні. Наша країна переповнена талановитими представниками різних видів спорту, ми не повинні їх втратити.

– Нещодавно фанатський рух київського «Динамо» зазнав втрат. У боях під Бахмутом загинув вболівальник клубу Максим Максименко, який був бійцем 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ. Чи були ви особисто знайомі з Максимом? Як дізналися про цю сумну звістку?
– Величезна кількість професійних спортсменів та представників фанатських рухів добровільно стали на захист нашої країни. На жаль, велика кількість з них загинули на передовій, понад 200 людей стали «Янголами спорту».

На жаль, особисто я не був знайомий з Максимом Максименком. Дізнався цю новину з офіційного повідомлення клуба. Нам завжди повідомляють актуальну інформацію про наших вболівальників, які зараз на фронті. Він віддав своє життя, аби ми зараз могли можливість розмовляти та в майбутньому бути вільними. Для мене такі люди – справжні герої. Честь та хвала Максиму!