***

Мірча Луческу, головний тренер київського «Динамо», клубу, який змушений був залишити країну після початку війни в Україні, організував тур товариських матчів проти європейських команд для збору фінансів для допомоги Україні. На футбольному полі його гравці корисніші, ніж у бою.

Татуювання на правій нозі Миколи Шапаренка несе в собі драматичне пророцтво: дитина (сам Шапаренко?) спостерігає за зруйнованим фасадом будівлі, охопленої пожежею та густим димом. Дивно, що 10-й номер київського «Динамо» зробив це татуювання рік тому на честь Маріуполя, міста, практично захопленого російськими військами останніми тижнями. Його міста. «У 2014 році я грав за ФК «Маріуполь» (він дебютував у 16 років у чемпіонаті України), ситуація була вже складна, і я ніколи не забував це місто, – каже півзахисник. – Це татуювання – моє бачення Маріуполя. Я там жив, я знаю це місто, а зараз...».

У свої 23 роки він не може приховати емоцій, Шапаренко охоплений гнівом після того, як дізнався про смерть друга свого батька від ракетного обстрілу: «Дуже важко сконцентруватися на футболі, особливо коли перед матчами звучить гімн України». У рамках благодійного туру товариських матчів Європою український футбол живе, незважаючи ні на що. Після «Клужа» (Румунія), «Галатасарая» (Туреччина), «Борусії Дортмунд» (Німеччина) та «Динамо Загреб» (Хорватія) київське «Динамо» минулого тижня грало у Швейцарії проти «Базеля».

90 родичів футболістів евакуйовані до Румунії

У Швейцарії, де на балконах розвішані прапори «Ні війні» у кольорах України, серед гравців все ще живе страх, який вони зазнали у перші години війни. Постійно прокручується та сама історія, начебто час зупинився 24 лютого. Усі прокинулися «о 4 годині ранку». Шапаренко після дзвінка друга, який зателефонував йому «сказати, що почалася війна. Я відчинив вікна і почув вибухи, я не був готовий до цього. Просто не знав, що робити».

Досвідчений воротар Денис Бойко почув потужний вибух. «Ми прокинулися з дружиною та сином, ми нічого не зрозуміли. В Інтернеті всі сайти писали, що розпочалася війна». Їхній тренер, румунський спеціаліст Мірча Луческу, почув «ніби пролунав гуркіт грому. Я знову заснув, а на ранок мені сказали, що це було бомбардування. У цей момент ми зрозуміли, що більше не думатимемо про футбол, що це не жарти. Це жахливо».

Український народ був охоплений жахом, «найгірше з почуттів», за словами Луческу, який, як і під час конфлікту у 2014 році на Донбасі, де він перебував у донецькому «Шахтарі», відмовився покинути країну, де він виграв усе. Але потім змирився з цим: «Місто стає таким, як ти його відчуваєш, – тихо каже він. – Ідучи, я відчув, як уже щось не так. Але я залишив свої речі, бо сподівався повернутись».

Переможець Кубка УЄФА 2009 року їхав путівцями протягом майже доби, до кордону з Молдовою, не ночуючи. «Найбільше бере за душу – це коли чоловіки розлучаються з жінками та дітьми. Вони обіймаються і батько сім'ї повертається в Україну». Луческу допоміг організувати евакуацію сімей футболістів спочатку на тренувальну базу «Динамо», потім до Румунії, Яси, за 20 кілометрів від кордону з Молдовою: «Вивезли 90 людей».

Потім румунський тренер наполіг на тому, щоб вивезти гравців першої команди з України, щоб вони продовжили свою роботу на благо країни: «Якщо вони підуть воювати, то просто загинуть. Гравці набагато корисніші на футбольному полі, вони можуть показати всьому світу, що відбувається, а матчі, окрім інформаційного посилу, допоможуть заробити гроші для допомоги країні. Якщо спочатку всі були шоковані, то зараз люди поступово звикають до війни. Складно прийняти цю війну як звичайне явище, оскільки українські діти продовжують помирати. Ось чому я хотів організувати цей тур».

***

ФК «Базель» власним коштом подбав про всю логістику української делегації під час її перебування в розкішному готелі, де Денис Бойко почувається винним, знаючи, що його друзі борються та виживають у зоні бойових дій. Як і інші «дуже сміливі» спортсмени, воротар думав взятися за зброю: «Хотів допомогти, але як? Якщо я піду на фронт, що я робитиму? Нічого! Тому що я не вмію стріляти та вбивати. Це дуже важко, часто плачу, ніхто цього не бачить. Але я тут, і це найкраще, що можна зробити. За один місяць ми зібрали сотні тисяч євро (400,000 проти Дортмунда) на зброю, ліки на все, що потрібно українцям».

Ідея благодійного туру («блискучого», за словами президента клубу Ігоря Суркіса) знову повертається до Луческу. Спочатку наставник «Динамо» мріяв про більше, бачив себе таким, що грає в Парижі проти «ПСЖ» у «столиці Європи», думаючи, що на боці «Динамо» будуть емоції європейців і момент солідарності з перших днів конфлікту. Але «було багато розмов, а конкретики вийшло мало», – резюмує менеджер клубу Анатолій Волк.

Луческу також зізнається, що «розчарований. Футбольні федерації східноєвропейських країн, менш багаті, виявилися значно залученішими до процесу організації матчів. «Боруссія Дортмунд» була просто екстраординарною та показала, що там справді люблять футбол».

В автобусі, який везе українську делегацію на стадіон «Шутценматте», домашню арену «Олд Бойз», аматорського клубу з Базеля, де гравці тренувалися за день до матчу, практично тиша: трохи спілкування пошепки, ніякої музики, ніякого сміху. Обличчя залишаються сумними, одні й самі теми невтомно обговорюються по колу.

Злість та біль не зменшуються. Голкіпер Денис Бойко: «Я не знаю, коли і чим закінчиться ця незбагненна війна. Росіяни продовжують щодня вбивати українських жінок та дітей, я ненавиджу окупантів. Правда, я їх ненавиджу і ніколи їм цього не пробачу. Вони приходять у наші будинки, в нашу країну і... Вони ґвалтують жінок, вони вбивають немовлят. Росіяни кажуть, що хочуть допомогти нашій країні? Вони вбивають людей похилого віку, які не можуть воювати, вбивають собак та інших домашніх тварин. Я не хочу називати його імені (володимира путіна – прим. L'Equipe), цього виродка, я не знаю, чого він хоче, не розумію. Вони просто прийшли до нашої країни, щоб убити нас усіх».

Біля входу на стадіон футболки з голубами, вінки з квітів.

Мудрий Луческу цитує Ежена Іонеско (романо-французький письменник 20-го століття – прим. ред): «Це негативний вплив влади. Боляче бачити, що люди з роками не змінилися, навіть за розвитку освіти та рівня знань вони завжди звертаються до гіршого варіанту. Неймовірно, світ не змінився з часів античності: воювати, перемагати... Ніхто не міг уявити, що ми повернемося до найгіршого».

Ніхто і особливо Юлія (38 років), мати трьох дітей, у тому числі молодшої 8-місячної Алісії, яку вона привела на «Санкт-Якоб Парк», де київське «Динамо» зрештою обіграло «Базель» (3-2). З Одеси (на південному заході України, розташованої приблизно за шістдесят кілометрів від молдавського кордону) вона провела одна з дітьми п'ятнадцять днів у дорозі, до пуття не знаючи, де зупиниться: «Тут, у Базелі, ми знайшли хороших людей, які допомогли нам, які дали нам усі».

Її чоловік Олександр залишився воювати.

Перед входом на стадіон ми бачимо українських жінок, вони, як і Юлія, з дітьми на руках, у футболках із голубами, у вінках, прикрашених плетінням жовтих квітів.

Євген (27 років) – один із небагатьох чоловіків, яким дозволили залишити країну через проблеми зі здоров'ям. Перед тим, як гравці з'являються на газоні з пов'язаним на шиї українським прапором, він слухає гімн України, поклавши руку на серце. Євген покинув своє місто Харків, «одне з найзатишніших у країні». Його неймовірно порадував цей матч, тому що «він об'єднує всю українську спільноту та допомагає зібрати кошти для України». Щоб допомогти своїм рідним, він сподівається знайти роботу архітектора у Швейцарії та, у свою чергу, вислати їм трохи грошей.

***

Ігор Суркіс, президент «Динамо»: «Показати усьому світу, що ми живі»

– Як ви організували роботу клубу у перші дні війни?
– Дуже важливим було евакуювати сім'ї, батьків, бабусь та дідусів, дітей усіх наших гравців, їхніх домашніх тварин. Спочатку вони вирушили на захід України, шлях був дуже складний, у дорозі вони провели понад 14 годин. Деякі сім'ї досі живуть на нашій базі у передмісті Києва, в хороших умовах, у безпечному районі, у них є всі умови, включаючи медичну допомогу. Усе оплачує клуб.

– З якою метою ви організували цей благодійний тур?
– Показати усьому світу, що ми живі, що футбол у нашій країні існує, але, звичайно ж, головна мета цього туру – збір коштів. Кожне євро вирушає на рахунок допомоги українцям, дітям, жертвам насильства, тим, хто постраждав від психологічних наслідків війни, що триває.

Наш тур не закінчується матчем у Базелі (бесіда пройшла перед матчем у Швейцарії – прим. ред), бо дванадцять наших гравців їдуть до збірної (на плей-офф чемпіонату світу проти Шотландії 1 червня). І скажу дуже ясно: було б справедливо, якби українська збірна пройшла кваліфікацію.

– Як ваші гравці змогли виїхати для проведення матчів за певних правил мобілізації?
– Ми маємо подякувати президентові України Володимиру Зеленському за те, що він сприяв можливості нашій команді U19 зіграти поєдинок Молодіжної ліги УЄФА, а потім можливість тренуватися та грати отримала перша команда. Нашим гравцям довелося залишити Україну з огляду на всі обставини.

Якби хтось із них сказав мені: «Я хочу воювати», я не мав би права йому забороняти. На фронті наші військові не просто захищають певні позиції, вони віддають своє життя за нашу країну під постійними обстрілами російських агресорів.

Це не просто агресія, це шаленство, колись ми були близькими народами з росіянами. Я жив ще за часів Радянського Союзу, і ніколи не міг уявити, що рішенням однієї людини розпочнеться війна між сусідніми країнами.