– Сергію Георгійовичу, де вас застала ця кривава війна?
– У рідному місті – у Дніпрі. Почувши на світанку вибухи і прослухавши «мотиваційну промову» головного агресора світової спільноти, я одразу сів за кермо і поїхав до Маріуполя. Забрав там сім'ю моєї дочки та відправив їх у безпечне місце.

Зараз перебуваю в Дніпрі, де разом зі своїми друзями, Андрієм Полуніним та Сергієм Соловйовим, намагаюся бути корисним у досягненні нашої перемоги. Ніколи не міг подумати, що стану свідком повторення 1941 року. Тільки тоді на нас напали німці, а тепер росіяни. Але я впевнений, що як і тоді, коли українці стали справжнім щитом для всього Союзу, перемога буде за нами.

– З чого починається ваш ранок?
– Зараз день, ніч та ранок часом важко відрізнити. Сон, звичайно, переривчастий і тривожний, але в будь-якому випадку приблизно з 8.00 я починаю обдзвонювати всіх своїх рідних та близьких. Насамперед, тих, хто перебуває у гарячих точках нашої країни. З футбольних людей постійно перебуваю на зв'язку з Миколою Павловим, Ігорем Шуховцевим та Іваном Баланом.

О 10.00 ми маємо збір у певному місці. Туди ми вже ходимо як на роботу. Отримуємо вказівки та приймаємось за їх виконання. Нині допомагають усі, хто може. І як може. Важливо перебувати разом і щось робити, а не просто сидіти та дивитися новини.

– Маріуполь для вас – не чуже місто. Як тримаєте зв'язок із ним?
– На жаль, зараз це практично неможливо. Там трапляються страшні речі. Наші гребані брати, як вони себе називали, кажуть, що проводять спеціальну операцію, але в Маріуполі та в багатьох інших містах іде вже навіть не війна, а якась бійня.

– Футбол дивитеся?
– Два тижні взагалі про нього майже не думав, але потім упіймав себе на думці, що за допомогою перегляду якогось навіть не матчу, а одного тайму чи огляду голів можна якось відволіктися. Та й після перемоги всі ми повернемося на свою роботу і далі займатимемося улюбленою справою, тому дивитися потрібно. Дивитись і заради того, щоб бачити, як увесь світ нас підтримує та засуджує нелюдські вчинки ворога.

Вчора вболівав за Рому Яремчука, хоч мені давно симпатичний Аякс. Радий, що наступного раунду такого турніру, як Ліга чемпіонів, пройшов він, Саня Зінченко, Андрій Лунін. Всі ці хлопці, а також багато їхніх колег доносять до всього світу ту правду, яка є, і це дуже важливо для нашого народу та нашої країни. Я радий, що вони грають та перемагають. Заробляють гроші та допомагають українській армії.

Вірю, що незабаром зможуть грати у футбол і решта наших хлопців. У тому числі й рідний брат мого зятя – 16-річний хлопчик, який мріє стати футболістом. Але зараз, сидячи в одному з маріупольських підвалів, він змушений думати зовсім про інші речі.

– Українські журналісти намагалися і продовжують намагатися достукатися до свідомості російських спортсменів із проханнями розплющити очі своїм співвітчизникам. У вас є якісь зв'язки?
– Я не така публічна особистість, але якісь звернення через соціальні мережі, звичайно ж, робив. Адже спорт завжди був за мир, а спортсмени – вольові та рішучі люди. А ще – безстрашні. На мій погляд, найкращі атлети росії повинні були сказати своє вагоме слово, але здебільшого цього не сталося. Переважна більшість…

Я обожнюю не лише футбол, а й біатлон. Писав Крістіні Рєзцової, але відповіді так і не дочекався. Казав, що тут просто знищують націю, стирають з лиця землі будинки та цілі міста. Забирають майбутнє у наших дітей та онуків. Але все це, на жаль, НЕКОРИСНО. У їхній парадигмі життя все перевернулося. Адже коню ж зрозуміло, що «ми за мир» і «ні війні» – це синоніми. Але в тій країні це, певне, антоніми. Люди просто бояться сказати слово війна, але схиляються перед літерою Z.

Втім, ми все одно повинні стукати у всі двері. У спорті – зокрема. Вийдіть, скажіть, що ви проти війни – і виступайте далі у якихось змаганнях. Але, опустивши голови та набравши в рот води, вони ще обурюються, що їх усунули від чемпіонату світу та єврокубків? Пишуть протести? Убогі люди. Просто маленький народ.

Вас не пускають на міжнародну арену? Бідолашні ви, нещасні. Брат мого зятя взагалі не виходить на вулицю, і я не знаю, чи живий він чи ні, а 14-річний хлопчик зі школи Атлет уже точно ніколи не зіграє у футбол, на який ходили і який дивилися тисячі українських уболівальників, убитих вами і з вашого мовчазної згоди…  

– Ми чекаємо підтримки від російських спортсменів, а рекордсмен, точніше вже колишній рекордсмен збірної України, досі тримає обітницю мовчання і спокійно працює на росії. Як капітан національної команди, що ви скажете своєму «колегі»?
– Тут взагалі коротка розмова. Можна по-різному ставитись до того, як грав у футбол Толя Тимощук, але кар'єру він зробив чудову. Втім, страх має паралізуючу дію для мозку, і безстрашний на полі Толя, мабуть, злякався втратити щось особисте. Я не маю ні слів, ні бажання описувати його вчинки. Для мене це тепер просто прізвище. І просто сцикун.

Не варто про нього казати. Потрібно підтримувати наш народ, нашу армію та вірити у перемогу. Засукаємо рукави і наберемося терпіння.