Минуло чимало часу, а кожну деталь, що побачив тоді, пам'ятаю як вчорашню... Нью-Йорк, 2005 рік. На футбольному полі однієї з шкіл Брукліна грають зовсім не учні, а дорослі дядьки. У цій футбольній формі. Ви тільки вдумайтеся в назви команд: «Динамо» (Лос-Анджелес), «Чорноморець» (Нью-Йорк)!!!

Збоку поля переминається з ноги на ногу явно нудьгуюча парочка правоохоронців з повним бойовим викладенням: величезні револьвери в напіввідкритій кобурі, на поясах пристебнуті рації, комплекти наручників, довгі дубинки – «демократизатори». Самі копи, обидва темношкірі - двометровий м'язистий мужик, неначе зійшов з екрану чергового голлівудського «поліцейського» фільму, і відповідно йому така ж, аж ніяк не квола дама - не без іронії поглядають на всіх футболістів-аматорів у віці від 17 до 60 років.

Їм не зрозуміти: невже ці люди прилетіли в Нью-Йорк за власні гроші з Філадельфії, Чикаго, Лос-Анджелеса, щоб тільки «постукати м'ячиком»... Але здивування цієї парочки бравих полісменів досягає апогею, коли до стадіону під'їжджає машина, з неї виходить елегантно одягнений, підтягнутий чоловік в окулярах, підходить до іншої, не менш солідної людини. Вони обіймаються, але найдивовижніше для правоохоронців, що всі інші, хто в спортивній формі, хто одягнений ще «по громадянці», влаштовують цим двом буквально овацію, всі норовлять з ними сфотографуватися, навіть гра переривається на деякий час...

Ну звідки знати темношкірим копам, що ці двоє мужиків - улюбленці людей різних поколінь, але з протилежного боку нашої «кульки». І всі ці футболісти-аматори, переїхавши жити в Штати, залишили на батьківщині дуже багато, але відвезли з собою любов до футболу і до своїх кумирів на все життя. А цими двома були Андрій Біба, що прилетів з далекого Києва та Віктор Каневський, який живе вже більше 20 років зовсім поруч з містом «Великого Яблука» в Нью-Джерсі.

КАНЕВСЬКИЙ - ФУТБОЛІСТ

Віктор, улюбленець кількох поколінь уболівальників, один з найталановитіших футболістів «Динамо» і одночасно людина з дуже непростою і нелегкою долею.

Історично Каневський – перший динамівець повоєнної доби, саме з «елітних» – корінний киянин. Через кілька років після його приходу в команді з'являться також київські вихованці: ті ж Біба, Базилевич, Трояновський, Лобановський. Ще через десяток років – Мунтян і Бишовець. Ще пізніше Блохін і Онищенко. За ними Михайличенко. Нарешті, Шовковський, Шевченко, Ващук, Федоров.

Канева грав центрального нападника. І досяг чималого – 86 забитих м'ячів в дуже сильному за світовими мірками того часу чемпіонаті СРСР. Він був єдиним киянином, який виступав за збірну Союзу на чемпіонаті світу 1962 року в Чилі. І гідно виступав. Збірна СРСР вийшла з групи з першого місця, але ж суперники були дуже круті – Югославія, Уругвай.

Канева був надзвичайно технічним, мав свій фірмовий фінт, на який ловилися досвідчені захисники. Удар у нього був поставлений з обох ніг. Причому Віктор намагався «пробивати» воротарів з найнесподіваніших позицій. Його гру відрізняли висока стартова швидкість і хороше бачення поля. Канева був не просто командний гравець, він був справжній лідер, недарма в зоряному 1961-му році йому довірили капітанську пов'язку. А тоді у В'ячеслава Соловйова підібрався цілий склад яскравих індивідуальностей: від воротаря Макарова до лівого крайнього Лобановського.

Каневський по-справжньому допомагав Соловйову на полі. І вів команду в бій до 1964 року, тобто сезону, коли саме він забив єдиний гол у фіналі Кубка СРСР, тим самим наче відзначив 10-річний ювілей першого завоювання Кубка ще в 1954-му. Якраз тоді його – 18-річного пацана – вперше заявили до складу «Динамо».

І ось через 10 років клуб прийняв великий «Дід» – Віктор Олександрович Маслов. Цей Кубок 1964 року народження, був першим тріумфом на його тренерському шляху саме в «Динамо». І хоча Канева забив у фіналі єдиний м'яч, і в якості капітана брав Кубок, і взагалі був на піку слави, Маслов вже дивився в майбутнє. І там, в світлому майбутньому, Дід... не бачив в складі своєї команди, що оновлювалася, таких визнаних зірок, як Каневський, Лобановський, Базилевич. Віктор дограв до літа 1966 року в одеському «Чорноморці» і перейшов на тренерську роботу.

КАНЕВСЬКИЙ – ТРЕНЕР. І НЕ ТІЛЬКИ…

Це окрема сторінка в його футбольному житті, здається, повністю недооцінена. Спочатку були команди з нижчих ліг: запорізький «Металург», харківський «Металіст», «Буковина» з Чернівців.

У 1972 році Каневський приймає запрошення свого колишнього головного тренера В'ячеслава Соловйова і йде до нього асистентом в тренерський штаб ташкентського «Пахтакора». Мабуть, робота поряд з таким серйозним наставником принесла Каневському нові знання і повагу колег.

Тому, коли Лобановський залишив «Дніпро» та на запрошення Щербицького разом з Базилевичем прийняв київське «Динамо» восени 1973 року, то на питання вищого начальства, а кому можна довірити «Дніпро» (а Щербицькому доля команди з його рідного міста не могла бути байдужою), рекомендував свого давнього друга по нападу в «Динамо» - Віктора Каневського.

У «Дніпрі» той відпрацював чотири сезони, а потім прийняв юнацьку збірну України, яка стала переможницею тоді дуже значного турніру «Переправа». Саме там, в команді Каневського вперше засвітилися Анатолій Дем'яненко, Михайло Михайлов, Олег Таран, Сергій Журавльов.

Але накопичилися не тільки успіхи, накопичилися і образи. Не раз і не два Віктор відчував утиски, в першу чергу, за національною ознакою. Навіть в його зоряні роки начальство «соромилося» друкувати в пресі його справжнє по батькові - «Ізраїлевич», і по-дурному змінило його на «Ілліч».

Це зараз виїзд за кордон відносно нескладний, були б гроші. В ту пору така подія ставала справжнім випробуванням, якщо навіть не трагедією. Каневі «перекрили кисень» всюди: відлучили від футболу, в виїзді відмовили під надуманим приводом. Він де був тренером? У «Дніпрі». А «Дніпро» команда якого заводу? «Південмашу»! Так що ви хочете, щоб секрети найбільшого ракетного заводу знали в ЦРУ? Ось так: Каневський, виявляється, знав усі таємниці радянського ракетобудування.

Він довгі роки був безробітним, подався навіть на «заробітчанство»: стелив дахи на дачах чужих людей в Підмосков'ї. Лише в 1983 році під чесне слово і поручительство Лобановського йому довірили тренувати скромну динамівську команду Ірпеня, що під Києвом. Потім - один сезон працював з «Таврією». Але тут – в 1988 році - «розчинилися ворота», і Канева залишив СРСР, за три роки до розпаду держави.