Якби, за аналогією з артистами, майстрів спорту іменували б не тільки заслуженими, а й народними, очевидним кандидатом на це звання був би Віталій Хмельницький. Справжній народний артист футболу – простий і доступний, веселий і щирий, а ще – всенародно улюблений. Любителі футболу, які застали 60-ті, на руках би його носили. А багато зірок від 80-х і до наших часів завдячують кар’єрою саме Віталію Григоровичу – який, як дитячий тренер і селекціонер із метким до талантів оком, помітив і дав шанс багатьом майбутнім динамівцям-збірникам.

Він народився 12 червня 1943 року в селі Тимошівка Запорізької області. Як любив жартувати, а навпростець неподалік – і легендарне Гуляйполе. «Махновцем» був і сам Віталій Хмельницький – із бойовими товаришами міг і підкинути вужа в постіль тренеру, і «позичити» форму в мексиканського поліцейського, і вивісити прямо перед візитом партійних бонз на клубній базі прапор «Всю владу – футболістам!».

Жартівливий характер – аж ніяк не ознака легкого життя. Дитинство Віталика припало на страшні воєнні роки. Тато пропав безвісти на фронті, мама підіймала на ноги єдиного сина та чотирьох дочок самотужки. Коли йому було чотири роки, родина перебралася в місто – до Маріуполя (тодішня назва – Жданов). Мама працювала прибиральницею, із дітьми ютилася в бараках. Але вижили. Віталій навчався добре, йшов навіть на золоту медаль, але «зрізала» математичка – за іронією долі, дружина футболіста місцевої команди «Азовсталь». Невдовзі Хмельницький сам гратиме з її чоловіком, жартуватиме: «Знала б – може, п’ятірку виставила по блату».

Надалі «футбольні університети» Віталію Хмельницькому будуть даватися краще, ніж звичайна освіта. «Після школи в Маріуполі я навчався в металургійному інституті. Через рік-півтора кинув. У Донецьку вступив до інституту радянської торгівлі. Теж не підійшло. У Луганську займався в педагогічному інституті. А коли перейшов в «Динамо», закінчив Київський інститут фізкультури», – розповість він пізніше.

А першою справжньою командою футбольного самородка стала ждановська «Азовсталь» – середняк Класу «Б» (у рік дебюту й прориву Хмеля посіла 5-те місце серед 13 учасників своєї зони). Потрапивши після школи в команду майстрів, Хмельницький вважав, що його покликання – атака. Але досвідчені тренери Олег Жуков і Євген Шпиньов, ветерани донецького «Шахтаря», «пересмикнули» юного центрфорварда. Відразу ж при перегляді, як виявилося, визначилось його амплуа.

Саме як лівий крайній, Хмельницький реалізовував свої найкращі ігрові якості. «За великим рахунком я тоді й гадки не мав, що від мене потрібно. Виручили саме природні якості: тяга до обведення, висока стартова швидкість і головне - вміння нею керувати», – згадував він пізніше. Зігравши за рідну команду 20 матчів (3 голи), Хмельницький покинув Жданов.

Великий радянський тренер Олег Ошенков, який на той час очолював провідну команду Донецької області – «Шахтар», оперативно дізнався про про таланта й уже невдовзі задіяв його в своїй команді. Після зборів, які проходили на Закарпатті, Олег Олександрович сказав: «Залишайся у нас». Як виявилося, порадили Хмеля Шпиньов та Жуков, які набачилися гри Віталія в «Азовсталі». Ошенков вбачав у новачкові заміну Валентину Сапронову. Після ветерана Віталію Хмельницькому дісталися місце лівого крайнього та №11. А сам Хмельницький пізніше визнавав, що саме Ошенков зробив із нього футболіста. А його помічник Іван Бобошко – майстра голів головою. «Фірма» від Віталія відтоді – вирішальний удар головою в падінні. За однією з версій, саме тому за ним закріпилося прізвище «Чайка» (інше, щоправда, апелює до гумору Хмеля, який «підказав» тренеру для кросворда птаха із восьми літер – «Ч-ч-ч-чайка»).

Тодішній «Шахтар» недарма носив горде звання «кубкової команди» – три роки поспіль виходив у фінали, здобув два всесоюзних трофеї. От тільки Хмелю, який прийшов прямо посеред цього тріумфу, завоювати кубок не вдалося – на фінал 1962 року його не взяли, а 1963-го «гірники» програли вирішальний матч. Зате дебютант Класу «А» зумів добре себе проявити. За три сезони новачок провів 80 матчів, забивши 8 м’ячів. А відтак привернув увагу київського «Динамо», якому, проте, довелося поборотися за таланта із могутнім армійським відомством, адже ЦСКА також пригледіло Хмельниьцкого, коли той грав у молодіжній збірній із його гравцями.

«Прийшов час служити. Спілкувалися із Серебренниковим і Банніковим, і Вітя каже: «Так а який вихід? Давай краще до нас». Думаю, мовляв, ну, давайте. А потім поїхав у відпустку в Сочі й там зустрів Віктора Олександровича Маслова: «Так і так, Віталька, вперше «Динамо» гратиме на Кубок кубків». Потім у справу втрутився Щербицький, і я вирушив до Києва. До речі, коли пізніше проводив першу гру в Донецьку, на «Локомотиві», глядач свистів! Але вже наступного року донеччани зустрічали з квітами, – розповідав про свій перехід із «Шахтаря» в «Динамо» Хмельницький. – Першим зразком нового для мене жанру лівого крайнього, який побачив на власні очі, виявився Лобановський. У 1961 році ми приїхали до Києва на календарну гру проти СКА і потрапили на проводився днем раніше матч команд вищої ліги "Динамо" - "Кайрат". Те, що витворяв Лобановський на своєму фланзі, мене захопило. Навіть не міг тоді подумати, що через кілька років успадкую в "Динамо" і його футболку з одинадцятим номером, і його місце в атаці».

В «Динамо», де традиційно збиралися найкращі в УРСР, новачка кинули в воду так, як в дитинстві в Маріуполі – а чи випливе?.. «Шокове» навчання пішло на користь, і вже невдовзі Хмель став одним із улюбленців вибагливої київської публіки. В дебютному матчі він потерзав захисників московського «Динамо», потім покрутив в’язи редутам ЦСКА та «Зеніту», а в четвертому турі відкрив особистий рахунок. Матч 2 травня 1965 року проти бакинського «Нафтовика» підтвердив правильність вибору Віктора Маслова. Два із трьох м’ячів у ворота азербайджанців влетіли із зароблених Хмелем пенальті (загалом у дебютному київському сезоні він їх, за легендою, заробив 9), а третій на 87 хвилині він забив сам. І як! Підхопивши м’яча в центрі поля, оббіг всіх суперників і воротаря, після чого знущально закотив м’яча в порожні ворота.

«Вибуховий і гострий форвард, сміливо йшов у боротьбу, постійно пропонував себе партнерам. Відмінно володів дриблінгом, вміло приховував м'яч корпусом при обводке. Нерідко завершував атаки головою, завдаючи в стрибку удар по пролітаючому м'ячу, добре грав на випередження, ніколи не реагував на грубість захисників, – характеризували його сучасники. А сам Хмельницький віддавав належне мудрості Маслова, відзначаючи, що Віктор Олександрович зі своїми 4-4-2 на рік випередив самого «Рамсея» – наставника чемпіонів світу-66 Альфа Ремзі. – Ми-то посміювалися, читаючи його статті в пресі: "Що ти, старий, пишеш?" А він був розумніший нас. Велике краще видно звіддаля».

«Розумієте, при старих схемах гра крайнього форварда – солі атаки – зводилася до снування по жолобках. Туди-сюди, вперед-назад. Але при 1+4+4+2 цього замало. Роками грали так, а надалі вимоги футболу поставили їх перед новими викликами», – пояснював Віталій нововведення «Діда». А якщо хтось не розумів, для розрядки обстановки Хміль міг сказати й так: «Перейшов із «Шахтаря» в «Динамо», бо тут поле на 10 метрів довше, є де розбігтися».

Загальний улюбленець, душа колективу та мрія столичних красунь, Віталій Хмельницький дограв лише до 29 років. «У мене на нозі була шпора в місці прикріплення ахілла. Оперували, ні хріна не вирізали, бо Ахілл уже омертвів. Довелося закінчувати». З «Динамо» Хмельницький став 4-разовим чемпіоном СРСР і 2-разовим срібним призером, виграв кубок і п’ять разів входив у список 33-х найкращих. У 1965 році названий «Спортивною газетою» в числі 10 найкращих спортсменів УРСР, а, отже, став найкращим футболістом республіки. Провів за «Динамо» у Вищій лізі 217 матчів, забивши 54 м’ячі. У єврокубках, де став першопрохідцем від українського футболу, – 4 голи в 10 матчах. У збірній СРСР від 1965 по 1970 роки – 20 матчів і 7 голів. Учасник чемпіонату світу 1970 року (саме там, у Мексиці, і вчудили витівку над нещасним поліцейським, який не вслідкував за своєю формою). А в останній грі за збірну забив два м’ячі у ворота Індії. Найбільше Віталій Григорович цінував цю цитату про себе з однієї з книг про історію «Динамо»: «Тільки Хмельницький був «недоторканним» у Маслова протягом усіх років їхньої співпраці. Змінювалися партнери - Базилевич, Поркуян, Пузач, Бишовець, Пилипчук, а Хмельницькому вийти на поле могла перешкодити тільки травма. Він був ідеальним форвардом для команди Маслова».

Завершивши виступи, пішов у тренери – «Нічого не захопило, крім футболу». Опинився в першому наборі московської Вищої школи тренерів. Однокурсники – Едуард Малофеєв, Віктор Прокопенко, Павло Садирін, Геннадій Логофет, Володимир Федотов... І ось на першому ж зібранні настав час виступити перед викладачами та курсом: «Проводили у ВШТ день знайомства. Кожен піднімається і бубонить: "Я з робітничо-селянської сім'ї. Вступив до комсомолу, у партію, те, се..." Дійшла до мене черга, представився коротко: "Ми з батьком Махном земляки. Ось мій будинок, ось – його. Більше нічого не пам'ятаю". Народ посміявся, і збори завершили. Насправді між нашими хуторами в Запорізькій області кілометрів двадцять. Махно народився в Гуляйполі, я – в Тимошівці».

Утім, від тренерства в його радянському розумінні колишня футбольна зірка стомилася швидко. Під час одного з тренувань вирішив показати підопічним фірмовий трюк з ударом головою в падінні: «Захисник виносив м'яч ногою з льоту, а я за звичкою полетів туди «рибкою». Тож, уже в якості тренера, я перелому носа не уникнув». А невдовзі, попрацювавши з черкаським «Гранітом» і криворізьким «Кривбасом», зрозумів: «втрачаю інтерес. У Радянському Союзі тренер повинен був уміти все. Знаходити гроші, вибивати з начальства доплати. Я таким даром не володію. У Києві був директором спорткомплексу при станкозаводі, поки не запросили у школу "Динамо". Ось діточок тренувати мені в радість». Та й головним бути не хотів – не мав гетьманських амбіцій. Хоча одного із синів назвав Богданом. Богдан Хмельницький.

Хмельницький-тренер відбувся в роботі з дітьми. Багато років віддав республіканській спортивній школі-інтернату та академії київського «Динамо». Заслужив шану не лише як дитячий тренер, а й селекціонер. Помітив і допоміг відбутися у футболі Сергію Зайцю, Іллі Цимбаларю, Юрію Дмитруліну, Віталію Самойлову, Володимиру Лисенку, Миколі Морозюку, Денисові Бойку.

Спочив Віталій Григорович 13 лютого 2019 року в Києві на 76-му році життя. Але лишається в пам’яті поціновувачів футболу й численних своїх вихованців, серед яких нині вже є й тренери.