Його життєва історія – асиметрична та незвичайна. Із нагоди дня народження Михайла Івановича Фоменка згадуємо про основні віхи його кар'єри.

***

Він працював на заводі, ще в віці за 20-ть грав за скромну команду рідного міста, а вже через кілька років з одноклубниками привіз на батьківщину Кубок кубків і Суперкубок Європи. Рано закінчивши виступи через травму, довгий час не міг повністю реалізувати свої знання та потенціал у тренерській роботі. Але, вже у пізньому році, очоливши збірну України за складних обставин, став одним із найефективніших наставників у її історії. Все це – Михайло Фоменко, легендарний захисник «Динамо», який, і як головний тренер, приводив нашу команду до «золотого дубля».

Михайло Іванович Фоменко народився 19 вересня 1948 року в селі Мала Рибиця Краснопільського району Сумської області – на батьківщині тата, але виріс у Сумах. Рано втратив маму, зростав з батьком – бригадиром на сумському заводі. Ще школярем Міша почав працювати – починав із учня слюсаря, в підсумку почав отримувати до 200 карбованців (досить пристойні гроші на ті часи).

Займатися футболом почав у рідному місті, з 1962 року – в групі підготовки команди «Спартак» (Суми), проте грав пізніше за заводську команду. Просто заради задоволення – і дещо виходило, і міг Фоменко стати добротним, скажімо, форвардом чи опорником обласного рівня, проте «Фрунзенець» був на виду, і на матчі робітничої команди не лінилися ходити тренери команди майстрів – сумського «Спартака». В підсумку Олександр Сербін і Костянтин Зінов’єв забрали 17-річного Фоменка, бо побачили в ньому задатки хорошого захисника.

Почалося для колишнього заводчанина нове життя – Фоменко поступово вийшов на перші ролі в «Спартаку», а футбольні виступи поєднував з навчанням у Сумському педінституті. Одружився – дружина, Валентина, працювала кранівницею, але розділила з чоловіком всі радості й труднощі футбольного життя. «Спартак» вважався досить міцним колективом Класу «Б», ходив у лідерах своєї групи, якось потрапляв навіть у фінальну пульку.

Саме там, напевно, Фоменко побачив для себе зразок побудови гри: «Лінія захисту в команді була наймолодша – всі приблизно мого віку. Попереду ж грали більш досвідчені, зрілі футболісти. І так склалося, що своєю грою ми заслужили повагу ветеранів. Пропускали мало, діяли суворо, надійно. Завдяки цьому «Спартак» дуже непогано виступав на виїзді, мав славу командою, незручною для господарів», – пригадував пізніше Михайло Іванович.

На той час не було бездонного розриву між лігами, тож навіть вищолігові клуби постійно переглядали ігри таких от обласних колективів, щоб поповнювати свій склад новими футболістами. За чотири сезони в «Спартаку» Фоменко награв більше півтори сотні матчів – чимало забивав (як мінімум, 8 м’ячів). Маючи 21 рік, він був бажаним новачком для багатьох команд, тож міг обирати. В підсумку опинився в Ворошиловграді (тодішня назва Луганська), де в 1970-71 роках провів 63 матчі чемпіонату та кубка (1 гол – в ворота московського «Спартака»). Що й говорити, в перших п’яти матчах з дебютантом у складі «Зоря» не пропускала м’ячів!

Герман Зонін будував навколо Фоменка захист, але коли гравцем зацікавилося київське «Динамо» – не міг його втримати. Особисто перший секретар обкому Шевченко, співтворець легендарної «Зорі», видав наказ – впродовж трьох днів відправити Михайла в Київ, адже такою була воля ЦК. «В інтересах футболу республіки», – це тоді звучало гордо. Хоча сам Михайло волів ще пограти за «Зорю», вважаючи, що не так багато ще пограв на вищому рівні, щоб відразу переходити в «Динамо», новий наставник киян Олександр Севідов запевняв, що бачить Фоменка в складі. А всюдисущі київські скаути, за спогадами Зоніна, дізналися, що родина Міші в Сумах мешкає в неналежних житлових умовах, пообіцяли дружині Фоменка квартиру в Києві.

Діло зроблено! Але не все було, як у казці. Наприклад, дебютний матч Михайла за «Динамо», який 4 квітня 1972 року проходив у Ворошиловграді, закінчився перемогою «Зорі» – 3:0. Той сезон яскрава команда Зоніна завершила з золотими медалями, а Фоменко задовольнився першим у кар’єрі «сріблом». Але надалі «золота» в його виступах буде більше, значно більше…

Наступного року «Динамо» програло перше місце та кубок «Арарату», Севідова, який багато зробив для команди в кадровому плані, звільнили. Тандем Лобановський-Базилевич настільки швидко змінив принципи та систему роботи, що хороший підбір гравців став колективом, а його потенціал вдалося реалізувати в досить короткі терміни. І ось уже «Динамо» громить «Ференцварош», перемагає чи не найкращу команду Європи тих років – «Баварію», і привозить у Київ Кубок кубків і Суперкубок Європи. І ось уже кожен гравець легендарного «Динамо»-75 – це особистість, знаменитість і, хоч як не любили це слово в Радянському Союзі, «зірка»!

Фоменко, заводський хлопець, який ще кілька років тому починав у нижчих лігах, тепер гравець міжнародного класу. За час виступів за «Динамо» він жодного разу не залишався без нагород. Загалом, здобув три золотих (1974, 1975, 1977) і чотири срібних (1972, 1973, 1976о, 1978) медалей чемпіонату СРСР. Здобув Кубок СРСР у 1974 і 1978 роках, став фіналістом розіграшу 1973 року. Провів у чемпіонатах СРСР 202 матчі, відзначився 1 голом (із них у «Динамо» — 173). В єврокубках зіграв 37 матчів. 16 липня 1972 року дебютував у збірній СРСР (виїзна нічия з Фінляндією – 1:1), провів у її складі 24 матчі (ще 5 – за олімпійську збірну). Був у складі команд, які здобули срібні медалі Чемпіонату Європи 1972 року та бронзові – Олімпіади 1976. У 1975-76 роках виводив у окремих матчах «Динамо» та радянську збірну з капітанською пов’язкою. Входив у списки «33 найкращих» шість разів — №1 (1974, 1975, 1976), №2 (1973, 1977), №3 (1972).

«Холоднокровний і надійний, був міцний у позиційній грі, цементував оборону команди. Строго дотримувався ігрову дисципліну, був корисний при підключеннях до атак, добре грав головою», – таку характеристику грі Фоменка давали сучасники. А замість самого Михайла говорила його гра. У 70-х роках у складі «Динамо» та збірної йому доводилося виходити на поле практично проти всіх найвеличніших футболістів свого часу, і в більшості протистоянь він діяв чітко, впевнено, без грубих помилок. Виконував настанову тренерів дослівно – саме тому Лобановський волів будувати гру навколо таких футболістів, виконавців. Гайнріх Мюллер, говорячи про Штірліца, казав, що любить мовчунів. Але Герд Мюллер з мовчуном Фоменком і його славним напарником Решком не справився, так і не забивши жодного м’яча в двоматчевому протистоянні «Баварія» – «Динамо»…

На жаль, футбол дав Фоменку далеко не весь час, який міг би. Ще в юному віці він отримав травму спини, яка стала хронічною. «Мені вже здоров'я не дозволяло триматися високого рівня. А інакше грати нецікаво. Який сенс?», – так пояснював Михайло Іванович завершення виступів на 30-му році життя, провівши 330 матчів на найвищому рівні. Як для гравця з постійними болями, який грав на уколах, він і так здобув багато титулів і встиг реалізувати себе в спорті вищих досягнень, який, на жаль, часто забирає здоров’я, на відміну від корисних для будь-якої людини фізкультурних вправ.

Отримавши школу великих тренерів, Михайло Іванович Фоменко також вирішив зайнятися цим ремеслом. Розпочав роботу в 1979 році в рідному «Фрунзенці», але невдозі отримав запрошення попрацювати в «Динамо». Входив у тренерський штаб киян у 1981-84 роках. Пізніше очолював чернігівську «Десну» та «Кривбас», проте найкраще розкрив свій тренерський потенціал у грузинській «Гурії». Команда з багатого Ланчхуті на той час дивувала радянський футбол своїм розмахом – у 1987-89 Фоменко зібрав у ній чудовий колектив з місцевих і українських футболістів, які завоювали для «Гурії» місце в Вищій лізі чемпіонату СРСР. Проте розпад імперії зла вже починався, грузинські клуби відмовлялися від участі в союзних змаганнях, і дебютувати в якості тренера в Вищій лізі Фоменку не вдалося. Він залишив «Гурію», яка в підсумку стала кількаразовим призером незалежного грузинського чемпіонату.

На запрошення сина Саддама Хуссейна Удея Михайло Фоменко очолив національну збірну Іраку та провідний місцевий клуб – багдадський «Рашид». От тільки війна, яка розпочалася в тому регіоні, залишила футбол далеко на задньому плані. В 1991 році Фоменко знову повернувся в рідні Суми – титулований гравець і перспективний тренер потребував покращення квартирних умов, тож прийняв місцевий «Автомобіліст». У штабі з Валерієм Жиліним і Валерієм Бермудесом він розвивав здібності своїх підопічних, серед яких Страшненко, Хруслов, Таргонський, Лукаш, Рудняк, наприклад, не загубилися в великому футболі.

У складні часи – перші роки незалежного футболу України Михайло Фоменко був обраний головним тренером «Динамо» (Київ). Команда-зірка на той час була командою «зірок», і в битві характерів жорсткий, безкомпромісний тренер виіскрив перший успіх суперклубу на теренах українського футболу в новітні часи – саме при ньому «Динамо» здобуло перший «золотий дубль», золоті медалі чемпіонату вклавши в Кубок України. Кияни обігрували «Барселону» часів Кройффа, Ромаріо та Ґвардіоли.

Але надалі Михайло Фоменко пішов своїм шляхом – він очолював багаті на той час клуби «Верес» (Рівне) та «ЦСКА-Борисфен» (Київ), який вивів у Вищу лігу, а в 1994 році нетривалий час очолював національну збірну Гвінеї. В 1996-2003 роках, з перервою на ЦСКА, очолював харківський «Металіст». А з арміцями, до слова, в 2001 році дійшов до фіналу Кубка України, який лише в один м’яч ЦСКА програв донецькому «Шахтарю». «Металург» (Запоріжжя), «Таврія» (Сімферополь), «Салют» (Бєлгород) – ще такі клуби були в футбольній біографії Фоменка.

Проте, станом на 2012 рік, можна було сміливо стверджувати, що тренер Фоменко значно поступався Фоменку-футболісту. Все змінилося, коли за досить складних обставин, коли після чемпіонату Європи Олег Блохін покинув збірну України, а її успіх у відборі до Чемпіонату світу був під загрозою через невдалий старт, Михайло Іванович не отримав головну роботу свого життя. Очоливши робочу групу з пошуку нового головного тренера для збірної України, він знайшов його в своїй власній особі.

26 грудня 2012 року, попри скепсис великої частини футбольної громадськості, Фоменко очолив національну команду України. За перший рік збірній вдалося додати 312 очок і піднятися на 29 позицій – аж на 18-те місце, отримавши від FIFA звання «Прогрес року». Саме Фоменко витягнув її в плей-офф, де лише збірна Франції – зіркова та наполеглива – після поразки в Києві зуміла зупинити нас на шляху в Ріо. Зате в наступному відборі – до Чемпіонату Європи 2016 року – Михайло Іванович вивів українців на фінальний турнір, закривши історичний гештальт виграшем стикових матчів у словенців. І Самір Ханданович завершив міжнародну кар’єру… Надалі збірна невдало виступила на Євро-2016, зате експерименти пішли на користь молодому зміннику Фоменка – Андрію Шевченку, який продовжив справу свого попередника.

Збірна України часів Фоменка мала багато спільного зі сумським «Спартаком», де він починав свої виступи. Прочитайте слова про рідну команду від Михайла Івановича, наведені вище – і ви погодитеся. Вона дала великі результати при скромних можливостях. Із 37 матчів під керівництвом Фоменка Україна виграла 24 при 6 нічиїх і 7 поразках (м’ячі 67:22), здобула 78 очок (більше 70% від можливих). Серед них – прекрасні ігри з французами, словенцями, поляками, англійцями. Вони навіть через роки будуть пригадуватися як одні з найкращих в історії.

У пізньому віці визнання «наздогнало» Фоменка. До заслужених у 1975 році звань гравця – Майстер спорту міжнародного класу та Заслужений майстер спорту СРСР, він додав пізніше звання Заслужений тренер України та Заслужений працівник фізичної культури і спорту України. У 2016 році став Почесним громадянином міста Суми. Але, скромний і небагатослівний, Фоменко не любить пригадувати колишні заслуги, а тим більше – кичитися ними. Він скромно живе в рідному місті, із Сум виїжджаючи на літо в село, де народився. Мало хто знає, що в 70-х він був одним із головних ініціаторів створення бібліотеки на базі команди київського «Динамо». І зараз він, великий книголюб, багато читає, має велику книгозбірню та багато котів.