Протягом 17 сезонів з 1967 по 1982 роки Веремєєв виступав за «Динамо», провівши за основну команду клубу 401 матч (38 голів), з яких 310 (33) – у чемпіонатах СРСР, 45 (2) – у Кубку, 2 – у Суперкубку, а також 44 (3) – у єврокубках.

6-разовий чемпіон СРСР, 3-разовий володар Кубка СРСР, володар Кубка Кубків та Суперкубка УЄФА 1975, бронзовий призер Олімпійських ігор 1976.

У 1985-1991 працював начальником команди «Динамо» (Київ), у 1991-1992 – тренер збірної ОАЕ, у 1993 – віце-президент «Динамо» (Київ), у 1994-1996 – тренер збірної Кувейту, з 1997 по 2011 – один із тренерів національної збірної України.

Нагороджений національним орденом «За заслуги» I ступени (2015), II ступени (2006) и III ступени (2004), а також орденом князя Ярослава Мудрого V степени (2020).

Пропонуємо вболівальникам пригадати футбольну кар'єру видатного динамівця завдяки розділу із книги «Першопроходці» Семена Случевського, присвяченого Володимиру Веремєєву.

***

«Веремєєв досяг майже досконалої майстерності імпровізації в умовах суворої колективної гри, що помітно відрізняє дуже хорошого футболіста від посереднього»

(Валерій Лобановський, книга «Нескінченний матч...»)

Зараз, коли в ряду кадрових проблем «Динамо» однією з головних є дефіцит «мозку команди», її диспетчера, плеймейкера, фантазісти, саме визначення обирайте на власний смак, професіонали та вболівальники з тугою й надією згадують Мунтяна, Буряка, Заварова, Калитвинцева, Белькевича. Але в цьому славетному списку, перш за все, має стояти прізвище Веремєєва.

ВЕРЕМЄЄВ – ФУТБОЛІСТ

Володимир народився 8 листопада 1948 року на Далекому Сході, в місті Спаськ-Дальній Приморського краю. Його батько був військовим. Звідси, зрозуміло, часті переїзди по неосяжних просторах «однієї шостої планети». У футбол хлопець грав із найраніших років, грав саме у дворовий футбол, ця «субкультура» нині практично зникла.

Лише після демобілізації батька, коли в 1959 році родина осіла в Кропивницькому (тоді Кіровограді), він у 11 років уперше потрапив у дитячий організований футбол – до спеціалізованої школи місцевої «Зірки».

Щойно закінчивши середню школу, Володимир отримав запрошення до київського «Динамо». Веремєєву навіть не дали дограти сезон 1967 року за рідний клуб, якому він був, звичайно, зобов'язаний. Але всі партнери по «Зірці» в один голос підтримали молодого Володимира: їдь, мовляв, у першій лізі награтися ще встигнеш.

У Києві, що логічно, Веремєєв потрапив у дубль, але вже за рік відбувся його дебют в основі «Динамо», у гостьовому матчі проти «Пахтакора». У сезоні 1968 року за основу він виходив ще тричі, і хоча кияни стали в черговий раз чемпіонами, золотої медалі не отримав. Однак не засмутився: сам футболіст відносить 1967 – 1968 роки до періоду свого найбільшого зростання.

Справа в тому, що тренер дубля «Динамо» Михайло Коман, який і знайшов Володимира в Кіровограді, перевів нападника в лінію півзахисту, на лівий фланг. Веремєєв навчався у таких майстрів, як Андрій Біба, Володимир Мунтян, Валерій Воронін, переймаючи у них все найкраще. Він дивився, що відбувається у футбольному світі, стежив за Йоханом Кройффом, Францем Беккенбауером, Боббі Чарльтоном. У кожного з них намагався знайти щось корисне для себе.

Володимир неодноразово висловлював подяку своїм наставникам Віктору Маслову, Олександру Севідову, Коману. Але саме з приходом до «Динамо» тренерського тандему Валерій Лобановський – Олег Базилевич з'явилася можливість універсалізації. Фактично в «Динамо» Володимир грав роль плеймейкера.

Саме в такій якості у 1973 році він зацікавив тодішнього тренера збірної СРСР Костянтина Бєскова. Сам Веремєєв потім згадував:

«Мені довелося пограти в головній дружині країни під керівництвом Бєскова, Симоняна, Лобановського, і на мої позиції у збірній ці рокіровки не впливали. Бєсков був прихильником старої футбольної школи, суворого поділу функцій футболістів на полі. Якщо ти форвард, то перебуваєш на вістрі й забиваєш голи, якщо півзахисник – віддаєш передачі. Тому я забивав небагато, більше асистував. Уже після цього, під впливом тактики тотального футболу голландців, певну свободу дій нам дали Симонян та Лобановський».

У головній «галузевій» газеті країни того часу – в «Радянському спорті» – великий тренер Борис Андрійович Аркадьєв так характеризував стиль гри Веремєєва: «Він – футболіст комбінаційного плану, з хорошим розумінням гри, відмінний технік, володіє точним своєчасним пасом. Майстер вивірених передач на будь-яку відстань, вміє і атаку організувати, і стандарт чудово виконати».

Ще одна деталь. Коли в 70-х – 80-х тренера Лобановського журналісти просили згадати, як він «сухим листом» подавав свої знамениті кутові удари, Валерій Васильович «відбивався»: мовляв, чого там згадувати. Придивіться, як подає кутові Веремєєв, усе стане вам зрозуміло.

Партнери також цінували у Володимирі вміння «відкритися» в щільній гущі суперників. Миттєво звільнятися від «опікуна» команди опонентів. Отже, він умів не лише віддавати класні передачі, але і приймати їх із максимальною користю для своєї дружини.

Так вийшло, що матч, який міг стати одним із найголовніших у його кар'єрі футболіста, Веремєєв пропустив: фінальний поєдинок Кубка володарів кубків із будапештським «Ференцварошем» 14 травня 1975 року в Базелі.

Надамо тут слово Лобановському, заразом оцінимо гідно тонкий гумор нібито «суворого полковника»: «Володимир не виступав у Базелі. Дві жовті картки, показані іспанським суддею Санчесом Ібаньєсом у півфіналі в Ейндховені Веремєєву, гравцю завжди коректному, означали дискваліфікацію та пропуск наступного матчу. Фінального матчу.

Володимир бродив із пов'язкою «Преса» та фотоапаратом «Зміна» навколо поля і, як на мене, клацнув камерою рази два, не більше. У всякому разі, потім він знімки нам не показував».

Для тих, хто не цікавиться «антикваріатом» плівкових фотоапаратів, «Зміна» – найпростіша камера, призначалася для початківців фотоаматорів, перш за все, для дітей.

Нещодавно я запитав Мунтяна: «Ось ви такий зірковий півзахист на десятиліття – ти, Колотов, Буряк. Усі від Бога – і диспетчери, і асистентом гольових атак, і самі забивали. При цьому всі ви вміли і не цуралися відпрацьовувати в обороні, і не просто відбивати атаки суперників, але в той же час організовувати контратаки. Що у вашій «золотій» середній лінії виокремлювало Веремєєва, що в ньому було такого, чого не було ані в тебе, ані в інших?»

На цю мою довгу тираду великий Муня відповів коротко, зате в саму «десятку»: «Про гру Веремєєва Лобановський сказав просто: прийшов «професор».

Я щиро здивувався такому висновку, а ви – не «професори» чи що? Володимир Федорович віджартувався: «Ми – «кандидати наук».

Давайте тоді звернемося до першоджерела, як сам Лобановський оцінював гру Веремєєва: «У його голові працював маленький комп'ютер, і поки сам Володимир на швидкості біг уперед, «машина» видавала йому рішення, що іноді захоплювали зненацька не лише суперників, а й партнерів, які не підозрювали про розрахунки «компа». Зрештою, партнери до його непередбачуваних ходів звикли, для цього й існують тренування, противників же Веремєєв продовжував бентежити».

Ще одна маловідома, але знакова історія. Кінець 70-х років, до Москви на черговий матч чемпіонату Союзу з «Торпедо» приїжджає київське «Динамо». На стадіоні, що нині носить ім'я Едуарда Стрельцова, перед грою до автобусу гостей підходить група журналістів та відомих у минулому футболістів. Серед них заслужені майстри спорту знаменитий «тигр» Олексій Петрович Хомич та Валерій Іванович Воронін.

Експресивний «Ален Делон» радянського футболу Воронін несподівано підскакує до київських динамівців, які виходять з автобуса, обіймає Веремєєва за плечі та кричить Хомичу – тоді вже одному з найкращих фотокореспондентів «Советского спорта» та тижневика «Футбол»: «Петровичу, клацни нас разом із Веремєєвим! Мамонти вимирають!!!».

Статистика футбольної кар'єри Володимира Веремєєва вражає. За 15 сезонів у київському «Динамо» він відіграв у чемпіонаті СРСР, у боротьбі за кубок країни, в євротурнірах, включаючи поєдинки з «Баварією» за Суперкубок УЄФА, 401 матч. Забив 38 м'ячів (а скільки забили партнери з його пасів!). Шестиразовий чемпіон Союзу та стільки ж разів – срібний призер. Триразовий володар Кубка СРСР. Володар КОК та Суперкубка УЄФА. У складах першої та олімпійської збірних СРСР грав у 28 матчах, бронзовий призер Олімпіади-76 у Монреалі. У списках «33-х найкращих» – 10 (!) сезонів. З них під №1 – 4. Двічі: у 1974 та 75 роках – визнавався футболістом №2 країни.

ВЕРЕМЄЄВ ПІСЛЯ ІГРОВОЇ КАР'ЄРИ

Володимир Григорович багато років працював у тренерських штабах Лобановського – і київського «Динамо», і екзотичних збірних ОАЕ та Кувейту, і збірної України в самому кінці 90-х років.

При цьому більшу частину цієї його футбольної біографії він формально рахувався начальником команди. Це означає, що визначальною зоною його відповідальності була психологічна підготовка футболістів. Утім, такий «фронт роботи» не усував Веремєєва від участі у виробленні тактичних схем на конкретні матчі, від інших обов'язків асистентів головного наставника.

Лобановський із повагою відзначав діалектику в розумінні гри одного зі своїх знакових підопічних. Валерій Васильович писав: «Веремєєв, уже працюючи зі мною у тренерській команді, зізнався: «Під час тих із вами, Валерію Васильовичу, давніх диспутах я мав рацію з точки зору гравця, ви – з точки зору тренера. Тренерська правота вища, оскільки вона виходить з інтересів усієї команди. Гравець же волею-неволею вище ставить свої інтереси».