Значення переконливому тріумфу в Кубку Співдружності-1997 додавав той факт, що успіх цей став для нашого гранда першим після повернення в клуб Валерія Лобановського. Метр перехопив кермо колективу, що про нього колишній наставник Йожеф Сабо дав скандальне інтерв’ю тижневику «Бульвар». Мовляв, працювати доводиться з сумнівним матеріалом, тут жоден фахівець ради не дасть.

Спливло всього два місяці зимового міжсезоння, й «сумнівний матеріал» раптом перетворився на боєздатний колектив. Нехай і під склепінням спортивних палаців, що їх Лобановський так не любив. Зате – з яскравою, показовою, фінальною крапкою.

Організатори «чемпіонату СНД» чи то пак «Кубку Співдружності» на два перші розіграші так і не змогли затягнути чемпіона України. На третій турнір поїхав «Шахтар», срібний призер першості 1994-го. Дебют «Динамо» на московському килимі одразу ознаменувався перемогою. Хоча суперником у фіналі тоді був дещо несподіваний запорєбріковий чемпіон – владикавказька «Аланія».

І ось нарешті на початку 1997-го афіша вирішального поєдинку турніру набула жаданого вигляду: «Спартак» Москва – «Динамо» Київ.

Мрія – здійснилася? Як сказати…

«На відміну від попередніх розіграшів, той Кубок Співдружності, що завершився в неділю, пройшов на пересічному організаційному рівні, – висловив думку Ігор Лінник, нинішній головний редактор «Футбольного Клубу», а тоді – спецкор газети «Команда» на змаганнях у Москві. – Збоку господарів не відчувалося колишнього прагнення створити навколо свого дітища ореолу космополітичної значущості. Практично повністю була відсутня реклама матчів, скромнішими стали витрати на забезпечення команд, які прибули до Москви, знизилася якість інформаційного обслуговування преси й телебачення. Як наслідок, практично всі поєдинки, крім фінального, не збирали й половини залів.

Аншлаг на вирішальному поєдинку пояснюється дуже просто – зустрічалися київське «Динамо» та московський «Спартак». І, природно, ЛФК ЦСКА був забитий ущерть. Глядачі заповнювали балкони, проходи, сходи».

? Андрій ШЕВЧЕНКО взимку 1997-го ще не оцінювався в десятки мільйонів. Але вже відволікав на себе увагу щонайменше двох захисників...

Власне, вже ідея проведення «великого» фіналу в тісному армійському залі, куди мала змогу потрапити обмежена кількість уболівальників, ставила під великий сумнів статус змагань. Та для динамівців то були зайві подробиці. Як і взагалі сама сутність футболу під дахом.

«На меті було раціонально використати відпущений нам час, – підсумовував згодом Валерій Лобановський. – Перемога за будь-яку ціну – в жодному разі. І про це я, звичайно ж, казав гравцям. На межі сил треба грати на дещо іншому рівні, московський турнір – лише один із етапів підготовки. Хоча, природно, де б ми не виступали, скрізь хочеться виглядати гідно».

На Співдружності-1997 кияни послідовно обіграли киргизький «Металург» (9:1), литовську «Кареду» (5:1), вірменський «Пюнік» (2:0), молдовський «Зімбру» (2:0) і латвійський «Сконто» (півфінал, 0:0, пенальті – 4:1). Червоно-білі московити в групі подолали азербайджанський «Нефтчі» (4:2), узбецький «Новбахор» (3:0), «Зімбру» (6:0), «Пюнік» (3:0) і в півфіналі туркменський (!!!) «Копет-Даг» (1:1, пенальті – 3:2; причому за господарів турніру зіграли й судді матчу).

«І Валерій Лобановський, і Олег Романцев не втомлювалися повторювати: «Ми не ставимо завдання перемогти за всяку ціну. Звичайно, будемо прагнути до перемоги, але не маємо наміру ставити її на чільне місце», – читаємо у звіті І.Лінника. – Все правильно. Коли до початку офіційних змагань залишається місяць із гаком, коли підготовка до важкого та відповідального сезону тільки набирає обертів, переривати її заради досягнення нехай і бажаного, але, вочевидь, зовсім не обов'язкового результату – щонайменше недалекоглядно, І все ж: «Спартак» – «Динамо». Є можливість перевірити себе у суперечці з принциповим суперником, поспостерігати, як поведеться твоя команда в ситуації, наближеній до «екстремальної». Погодьтеся, приваблива пропозиція. Гадаю, саме тому фінальний матч мав своє, хоч і приховане зовні, підґрунтя».

Після розпаду Союзу в Росії всіляко намагалися переконати себе, що саме їхній футбол – найсильніший на «пост-радянському» просторі. Перемога «Динамо» над «Спартаком» у Лізі чемпіонів восени 1994-го стала болючим ляпасом по цих надмірних амбіціях. Тож зрозумілим було прагнення викликати киян на звичну для нащадків Бєскова синтетику. Але й там господарів спіткало жорстке розчарування. Навіть після того, як «народна команда» повела в рахунку з голом Титова.

? Для Валентина БЕЛЬКЕВИЧА поєдинок проти «Спартака» став на той момент найкращим у формі київського «Динамо»

«Пропустивши м'яч, наші не кинулися стрімголов відіграватися, – читаємо звіт Ігоря Лінника. – «Динамо» продовжувало гнути свою лінію, хоча до перерви темпу й не нагнітало. Не надто лагодився довгий розіграш м'яча... Але оборона суперника, за великим рахунком, виглядала настільки непереконливо, що навіть невигадливих прийомів вистачало для її подолання. І якби уважнішими при завершенні атак були Шевченко (два незграбні удари), Белькевич (штанга) і... Беженар (довго перекладав м'яч під «забійну» ногу), вже на перерву «Динамо» могло б піти зі значною перевагою в рахунку. Тоді ж, коли киянам вдавалися награні комбінації, спартаківські захисники залишалися геть у ролі статистів.

Особливо чітко це виявилося після поновлення гри. Динамівці додали у швидкості, стали з успіхом перекривати можливі напрямки передач суперників, і епіцентр подій одразу перенісся до воріт Нігматулліна. Невдовзі, завершуючи стрімку атаку, Белькевич отримав передачу від Ващука й у дотик пробив по воротах. Можливо тому, що удар у Валентина не вийшов, Нігматуллін розслабився й закинув уже спійманий, здавалося, м'яч у ворота – 1:1. Через дві хвилини спартаківські захисники «загубили» Белькевича у своєму штрафному майданчику, і Хлєстов, намагаючись врятувати ситуацію, «в'їхав» київському півзахиснику в занесену ногу. Реалізований пенальті став лише юридичним оформленням очевидної переваги: ??впродовж п'яти хвилин «Динамо» засвідчило аудиторії, хто насправді є господарем на футбольному полі».

Кияни виявилися надто вже вдячними гостями. Вони мали б остаточно схилити шальки терезів на свій бік, створивши для цього достатньо моментів. Натомість суперники намагалися прорватися крізь чужий захист за допомогою короткого перепасу – отих самих спартаківських «стіночок». Навряд чи це принесло б успіх, коли б Ребров, що примчав на допомогу обороні, не зачепив Тихонова. Арбітр із Вірменії встановив м'яч на 11-метровій позначці – 2:2.

Коли в аеропорту Борисполя у Валерія Лобановського намагалися дізнатися, наскільки логічним був перебіг фінального поєдинку, тренер відповів: «Я не вважаю, що наша перевага була настільки вже очевидною. «Спартак», гадаю, провів свою найкращу гру на турнірі, але йому трохи не вистачило швидкості. Романцев після матчу виглядав засмученим, але не тому, що його команда поступилася. Він сказав: так, Київ сильніший, «Динамо» розіграло безліч комбінацій, що мали б завершитися голами. Але ж вони їх не реалізували, а пропустили ми через власні помилки... Тут мій візаві має рацію».

? Київське «Динамо» – переможець Кубку Співдружності 1997 року

Треба знати Валерія Васильовича, щоб правильно прочитати «між рядків». Ось і оцінюючи прогрес у діях своїх підопічних за результатами московського етапу підготовки, Метр лише зауважив: «Є маленькі зрушення. Дещо вже проглядається».

Як би там було, поєдинок проти «Спартака», попри всі умовності, вже дав підстави принаймні сподіватися на те, що це «Динамо» Лобановського за кілька місяців заявить про себе в Європі. На 7:0 із «Барселоною», звісно, зарано ще було загадувати. Але оптимізму московська гастроль додала.

«Якщо й були в когось із уболівальників «Динамо» побоювання, що їхня команда зламається, то розвіялися вони досить скоро, – переповідав І.Лінник перебіг матчу зі спартачами. – Замість переживань щодо втраченої перемоги кияни розлютилися й за п'ять хвилин до фінального свистка увінчали фінал Кубка Співдружності фірмовою фланговою атакою. Навіс Лужного на Шевченка – Андрій у високому стрибку головою пробив у нижній кут воріт, Нігматуллін відбив м'яч, але прямо на ногу головному герою матчу Валентину Белькевичу. Його удар остаточно втихомирив «Спартак» і щонайменше на рік відклав різного роду суперечки. Визнати, що український чемпіон за багатьма компонентами гри перевершив російського, не може хіба що сліпець».

«СПАРТАК» Москва – «ДИНАМО» Київ 2:3 (Титов, 26, Тихонов, 81, з пенальті – Белькевич, 49, 85, Шевченко, 51, з пенальті)
«Спартак»: Нігматуллін, Хлєстов, Ананко, Ромащенко, Євсєєв (Дуюн, 46), Мелешин (Деменко, 64), Аленичев, Бахарєв (Кечинов, 52), Титов, Цимбалар, Тихонов.
«Динамо»: Шовковський, Лужний, Головко, Беженар, Дмитрулін, Хацкевич, Ващук, Калитвинцев, Белькевич, Ребров, Шевченко. Запасні: Луценко, Поліщук, Оксимець, Єсип, Самойлов, Антюхін.
Арбітри: Казарян (Вірмения), Мартинов, Французов (Росія).
2 лютого 1997. Москва. ЛФК ЦСКА. 5000 глядачів.

Фото Миколи БОЧКА